Читати книгу - "Нічний черговий"

Санітар сів поруч з ношами, і шофер зачинив за ними двері. Потім обійшов машину, сів до керма, завів мотор і відразу ж увімкнув сирену.

— Якого чорта він поспішає? — буркнув поліцейський, стоячи біля мене на вулиці.— Вони ж іще нікуди не їдуть.

— Ви не збираєтесь будити свого напарника? — спитав я.

— Сам прокинеться, коли буде виклик. У нього інстинкт, як у тварини. Нехай їхня світлість відпочинуть. Хотів би я мати його нерви.— Поліцейський зітхнув, очевидно, згадавши про власні розладнані нерви.— А тепер, сер, давайте подивимося реєстраційну книгу.— Він рушив за мною в готель поважною ходою, що мала засвідчити його значущість.

Відчиняючи двері контори, я, певна річ, не дивився на поличку над сейфом, де поміж канцелярським приладдям і купою старих журналів причаївся картонний футляр.

— Якщо ви не проти, в мене є пляшечка віскі,— запропонував я, увійшовши до своєї кімнати. Навіть розмовляючи, я підсвідомо захоплювався природністю власної поведінки. Моя робота на машині була зроблена, картки проштамповані, дати проставлені. Але які зусилля потрібні були, щоб не поглядати на поличку!

— Та я ж на чергуванні,— кволо заперечив поліцейський.— Хіба що один ковток...

Я розкрив книгу і показав запис про мешканця шістсот другого номера. Поліцейський поволі переписав його у свій чорний нотатник. А я тим часом дістав пляшку й відкоркував її.

— Прошу вибачити, що в мене немає склянок.

— Мені також не вперше пити з пляшки,— сказав поліцейський.— Ну, ле хайм,— додав він, припадаючи до горла.

— Ви що, єврей? — спитав я, беручи від нього пляшку.

— Ні, це улюблений тост мого напарника. Я підчепив це в нього.

— Мабуть, я приєднаюся до вас,— сказав я, піднімаючи пляшку.— Ле хайм. За життя.— Мені згадалася пісня «Скрипаль на даху».— Мені теж треба підкріпитись. Така ніч, як сьогодні, змушує людину потруситися.

— Це ще нічого, — заперечив фараон. — Побачили б ви, з чим нам доводиться мати справу.

— Можу собі уявити,— погодився я і випив.

— Ну, годі, — мовив поліцейський. — Мені треба йти. Вранці до вас прийде інспектор. Не відмикайте шістсот другий до його приходу. Зрозуміло?

— Я передам це денному черговому.

— Нічна зміна...— протягнув поліцейський.— Ви хоч висипляєтеся за день?

— Здебільшого висипляюся.

— А я — ні. — Він зажурено похитав головою. — Подивіться, які в мене синці під очима.

Я поглянув на дуги під очима поліцейського.

— Зате ви можете поспати вночі,— висловив я припущення.

— Жартуєте? — Поліцейський роздратовано тицьнув пальцем в око. — Розплющтеся й придивіться... Ну, гаразд... в усякому разі, здається, тут не було злочину. Будьмо вдячні бодай за невеличкі милості,— проказав він несподівано. В усякому разі я не сподівався знайти в його лексиконі слово «милість».

Я провів його до вхідних дверей, ввічливо розчинив їх.

— Бажаю вам добре відпочити вдень,— побажав поліцейський.

— Дякую. Вам теж.

— Ха! — іронічно вигукнув він.

Я зачекав, доки цей важкий з неквапними рухами чоловік заліз у патрульну машину і збудив свого напарника. Машина повільно рушила мовчазними вулицями. Я замкнув двері й повернувся до контори, потім підсунув до себе телефон і набрав номер. Пролунало не менше десяти гудків, перш ніж хтось озвався. «Ця країна геть занепадає, — подумав я, чекаючи,— ніхто й не поворухнеться».

— Західний вузол,— почувся нарешті голос.

— Мені треба надіслати телеграму в Чікаго,— повідомив я. Потім назвав ім'я й адресу, чітко й повільно вимовивши прізвище Ферріс.— Як колесо,— додав насамкінець.

— Що таке? — Голос на західному вузлі був роздратований.

— Колесо Ферріса,— пояснив я.— У парках розваг.

— Будь ласка, давайте текст.

— Із сумом сповіщаю вас, що Джон Ферріс, який проживає за вашою адресою,— почав я диктувати,— помер сьогодні о третій годині п'ятнадцять хвилин ранку. Будь ласка, сповістіть, що робити з тілом покійного. Підпис: Г. М. Друсак, адміністратор готелю «Св. Августін», Манхеттен.— «На той час, як прийде відповідь, міркував я, чергуватиме Друсак, а я знайду собі інше, безпечніше місце. І взагалі моє ім'я родині в Чікаго знати ні до чого». — Скажіть, будь ласка, скільки це коштує?

Оператор відповів. Я записав суму на аркуші паперу. Добрий старий Друсак стягне ці гроші з покійного Ферріса. Знаючи Друсака, в цьому можна було не сумніватися.

Я ковтнув іще віскі, потім сів в обертове крісло і взяв біблію, сподіваючись до приходу денного портьє дочитати до притч.

4

Розповівши денному портьє все, чи майже все, що сталося, я взяв таксі й поїхав додому. Не забув і лишити своєму приятелеві-букмекеру конверт з п'ятьма доларами, які поставив на другий заїзд Глорії в Гайалі. Треба якомога довше поводитись так, ніби цей день нічим не відрізняється від усіх інших.

Поки денний портьє вовтузився в конторі, я взяв з полички у задній кімнаті свій футляр. Коли виходив у вестибюль, там було безлюдно, але, якби я кого й зустрів, ніхто б не здивувався, побачивши серед білого дня людину з картонним футляром під пахвою.

Голова в мене працювала чітко, і мені анітрохи не хотілося спати. Коли бувала гарна погода, я звичайно долав понад тридцять кварталів до моєї квартири пішки, зупиняючись лише, щоб поснідати в кафе на Сьомій авеню. Потім я плюхався в ліжко і спав до другої години. Сьогодні я знав, що спати не зможу.

Відчинивши двері своєї однокімнатної квартири, освітленої сірим північним сонцем, я, навіть не знімаючи пальта, подався до кухні, дістав з холодильника пляшку пива і відкрив її. Потім, попиваючи пиво, розірвав на футлярі папір і ножем розрізав з одного боку картон. Футляр увесь був набитий стодоларовими асигнаціями.

Я став витягати їх одну по одній, розгладжувати і складати на столі В купки по десять банкнот. Коли я закінчив, у мене вийшло сто купок. Сто тисяч доларів. Вони зайняли весь стіл.

Якийсь час я мовчки дивився на гроші. Допив пиво. Я не відчував нічого — ні страху, ні веселощів, ні жалю. Поглянув на годинник. Була восьма година сорок хвилин. Банки відкриються тільки через двадцять хвилин.

Взявши в туалетній кімнаті