Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Соня з Михасиком попрямували вслід за новим знайомим. Було помітно, що Денис тут точно не вперше. Він знав усіх офіціанток поіменно, а вони посміхалися йому на всі 32. Чи то вони завжди такі гостинні, чи то цей чоловік справляв на них таке магічне враження, не зрозуміло.

Коли Михасик нарешті отримав свого такого бажаного пончика, а Соня зробила перший ковток кави, яка виявилася напрочуд смачною, Денис запитав.

— Тож звідки ви, Соню, приїхали у наші краї?

— З Києва.

— Оу, я теж родом з Києва. Знаю там кожний кущик, проте давно віддав своє серце Петросівцям. А ви сюди на відпочинок?

— І так, і ні. У мене тут є будинок, що дістався у спадок від бабусі.

— Он як, — задумався Денис. — А де саме?

— Урочище Іверське, навпроти «Вовчої Колиби».

У Соні промайнула думка, що може не потрібно незнайомому чоловіку отак одразу розказувати, де вони живуть, проте було вже пізно забирати свої слова назад. Денис викликав якусь незрозумілу довіру.

— О, я чудово знаю це місце. Скажу чесно, давно поклав на нього око. Тож якщо надумаєте продавати будинок, то скажіть мені про це першому. Я зроблю вам щедру пропозицію, — посміхнувся Денис.

— Буду мати на увазі.

Ось уже й покупець знайшовся. Соню мало б це порадувати, проте навпаки чомусь засмутило. Але якби там не було в неї є ще все літо на роздуми. До того ж як би не хотілося продавати будинок бабусі, але вони не можуть весь час жити у Лари. Потрібно щось вирішувати з житлом. В Києві взагалі жити не дешево.

— Візьміть мою візитівку, — чоловік протягнув Соні невеличкий клаптик паперу з велюровим покриттям оксамитового кольору. На ньому золотистими буквами було написано: Денис Романовський. — Я знаю, що зараз люди рідко використовують візитки, проте я людина старомодна.

Романовський…Десь Соня вже чула це прізвище…Невже…

— Романовський? То це ви той меценат, що розбудував Петросівці? — округлила очі дівчина. Оце так зустріч.

— Ну–у, моя заслуга не така вже й велика, як кажуть. Це місце саме по собі чарівне. Я лише допоміг йому розкритися.

— О, ви точно применшуєте свої заслуги,  — посміхнулася Соня. Тепер зрозуміло, чому з Денисом усі такі люб'язні. Вони йому багато в чому зобов'язані. Якби не його вклад, загнулося б це село без роботи та перспектив вже давним-давно.

— Ви тут з чоловіком, Соню?

— Ні, з подругою. Я…я розлучена, — Соні було якось ніяково говорити про своє нове сімейне положення. Неначе цей статус її якось принижував. Вона розуміла, звісно, що це абсурд та її особисті таргани в голові, але неприємні відчуття приходили самі собою.

— Чудово!

Соня здивовано глянула на чоловіка і той аж закашлявся.

— Мг.. Тобто, це не чудово, звісно. Розлучення не найприємніша річ, по собі знаю. Проте тепер можу з чистою совістю запросити вас на прогулянку. Хочете проведу вам екскурсію по оновленим Петросівцям?  Ексклюзивну.

— Я б з задоволенням, проте точно не сьогодні. Треба продуктів закупити та вирішити інші побутові питання. Все ж ми на майже 3 місяці приїхали.

— Розумію. Якщо потрібна буде чоловіча допомога, сміливо дзвоніть. Не соромтеся. Можливо, тоді на наступних вихідних? Скажімо у суботу? Що скажете? Залишите мені свій номер, Соню?

— У наступну суботу буде чудово.

Соня продиктувала свій номер телефону цьому привабливому чоловіку. Чому б і ні, подумала вона про себе. Денис привабливий, впевнений у собі чоловік. А ще судячи з того, скільки всього він зробив для села, добра людина. З таким хочеться провести більше часу. Тим паче ніхто не говорив про побачення. Просто екскурсія.

— Домовилися. Я подзвоню, а зараз вибачте мені, мушу бігти. Справи, — розвів руками та відкланявся Денис.

— До зустрічі, — відповіла Соня.

Дівчина дочекала поки Михась нарешті доїв свого пончика, хотіли були розплатитися, але виявилося Денис за все вже заплатив. Звісно ж.

Коли вони вже купили м'ясо та молочку, та гуляли у відділі овочів та фруктів їх нарешті знайшла Лара.

 — Де ви пропали? Я вже весь ринок обійшла? І що у тебе з  телефоном? — обурилася подруга.

— Мабуть, забула вимкнути беззвучний режим. Зараз гляну.

Соня полізла у сумку і дістала телефон. Так, 5 пропущених від Лари та одне повідомлення з незнайомого номеру.

Приємно було познайомитися, Соню. З нетерпінням чекаю наступних вихідних

Дівчина розплилася в усмішці. Все ж такий приємний цей Денис.

— А чого це в тебе вже либа на все обличчя, подруго? Я щось не знаю? Ану давай розказуй! — одразу помітила переміну настрою Лара.

— Ох, Ларо. Зараз розкажу — не повіриш.

І поки Соня розповідала подрузі про нового знайомого, а та все бідкалася, чого їй не щастить на такі цікаві зустрічі, на іншому кінці села відбувалися не менш цікаві події...