Читати книгу - "Карта днів"

— Це дивовижно, Джейкобе.

— Я мав звичку багато часу проводити, уявляючи себе деінде, — пояснив я.

— Я теж.

Вона наблизилася до мого ліжка, що впиралося в стіну з картами, та стала на ковдру, щоби краще ті карти роздивитись.

— Інколи я згадую, що тобі лише шістнадцять, — промовила вона. — Насправді шістнадцять. І це мені не вкладається в голову.

Вона повернулася та глянула на мене згори здивовано.

— Що змусило тебе так сказати? — запитав я.

— Не знаю. Просто це дивно. Ти не виглядаєш на шістнадцять.

— І ти не виглядаєш на дев’яносто вісім.

— Мені лише вісімдесят вісім.

— О, так. Ти насправді виглядаєш на вісімдесят вісім.

Її мила голівка затряслася від сміху. А потім Емма знову перевела погляд на стіну.

— Спустись до мене, — покликав я. — Потанцюй зі мною.

Здавалося, вона не чула. Натомість вона підійшла до найстарішої частини моєї «географічної» стіни — до тієї, яку я обклеював іще разом із дідусем, коли мені було вісім чи дев’ять, і де були всякі карти, намальовані від руки на папері в клітинку або на кольоровому ватмані. На створення тих карт ми тоді витратили чимало довгих літніх днів, вигадуючи картографічні символи, малюючи дивних створінь на полях, іноді наносячи на ті наші вигадані карти реальні географічні місцевості. Коли я зрозумів, на що вона так пильно дивиться, моє серце трохи стислося.

— Це почерк Ейба? — спитала вона.

— Зазвичай усі ті карти ми робили разом. Власне, він був моїм найкращим другом.

Емма кивнула.

— Моїм теж.

Вона провела пальцем по деяких словах, що він написав, — «озеро Окічобі», — а потім, нарешті, повернулася в мій бік та зіскочила з ліжка.

— Але це було дуже давно, — додала вона.

Вона підійшла до мене, взяла мене за руки та поклала свою голівку мені на плече. І ми почали розхитуватись у такт із музикою.

— Пробач, — сказала вона. — Це заскочило мене зненацька.

— Усе окей. Ви ж так довго були разом. А тепер ти тут…

Я відчув, як вона затремтіла в мене на плечі. «Не руйнуймо це». Її руки вислизнули з моїх та охопили мій стан. Я притиснувся щокою до її чола.

— Ти й досі уявляєш себе деінде? — запитала вона.

— Більше ні, — відповів я. — Уперше за довгий час я почуваюся щасливим там, де є тепер.

— Я теж, — промовила вона та підняла голову, і тоді я її поцілував.

Ми танцювали та цілувались, поки не закінчилась пісня. І от урешті-решт кімнату заповнило м’яке шипіння, а ми все ще продовжували танцювати, тому що не були готові до того, що ця мить має закінчитися. Я намагався не думати про те, як дивно все обернулося та як я почувався, коли вона згадала мого діда. Вона щось переживала, і це було нормально. Навіть якби я цього не зрозумів.

А наразі, сказав я собі, усе, що дійсно мало значення, так це те, що ми були разом та в безпеці. І наразі цього було досить. Цього й так було більше, ніж будь-коли. І не існувало в природі таймера, котрий відрахував би час до того моменту, коли Емма змарніє та обернеться на прах. І не було ніяких бомбардувальників, котрі весь світ навколо нас обертали на пожарище. І не було порожняка, котрий чаївся за дверима. Я не знав, що для нас приготувало майбутнє, але в ту мить досить було просто повірити, що воно в нас є.

Я почув, як на нижньому поверсі з кимось розмовляє пані Сапсан. Для нас це стало сигналом.

— До завтра, — прошепотіла мені на вухо Емма. — На добраніч, Джейкобе.

Ми поцілувалися ще раз. І наче електричний імпульс прошив усе моє тіло, і я відчув поколювання в кожній його частині, ніби вони раптом усі одночасно затерпли. Потім Емма вислизнула за двері, і я вперше за весь час після появи тут моїх друзів залишився на самоті.

* * *

Тієї ночі я майже не спав. І не стільки через хропіння Г’ю під купою ковдр у мене на підлозі, як через дзижчання джмелів у моїй власній голові, яку тепер переповнювали невизначеність та нові захопливі перспективи. Коли я був покинув Диявольський Акр, щоби повернутися додому, то це було тому, що я вирішив тоді, що закінчення середньої школи та допомога батькам були для мене дуже важливими та вартими того, щоби помарудитися в Енґлвуді ще пару років. Для мене час між «тоді» та отриманням атестата зрілості обіцяв був стати особливою такою тортурою, бо Емма та мої друзі застрягли були в часових петлях на іншому боці Атлантики.

Та раптом, за один вечір, багато що змінилося. І тепер, можливо, я вже не мусив чекати. Можливо, тепер я не мусив обирати те чи інше: дивне чи звичайне, такий спосіб життя чи інший. Я хотів — і потребував — і те, й інше, хоча й не однаковою мірою. Мене не цікавила кар’єра пересічної людини — спілкуватись із кимось, хто навіть не уявляв собі, ким я був насправді, або заводити дітей, від котрих я мав тримати в секреті половину мого життя, як це робив мій дід.

А втім, я не хотів прожити все життя недоучкою, котрий кинув школу — в резюме ж не напишеш «приборкувач порожняків», — а щодо моїх мами й тата, то, хоча вони ніколи й не виграють звання «Батьки Року», та я не хотів викреслювати їх зі свого життя. А ще я не хотів стати для світу звичайних людей настільки чужим, що міг би навіть забути, як у ньому слід поводитись. Дивосвіт був сповнений див, і я знав, що без нього ніколи не почуватимусь цілісним, але він міг також бути й надзвичайно шокуючим та гнітючим. Тож заради якнайтривалішого збереження власного здорового глузду я мусив підтримувати зв’язок зі своїм буденним життям. Таке урівноваження було мені необхідне.

Отже… Можливо, наступні рік-два вже не здадуться мені тюремним терміном, як я думав раніше. Можливо, я зможу бути з