Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

— Ану, дайте більше світла! — голосно розпорядився староста.

На подвір'я зайшло декілька селян і розійшлися в боки, щоб факели висвітлили якомога більшу територію.

— Ще цікавіше… — Гліб Мирославович підняв одну з кінцівок грабиці. — Подивися, Борею. Що скажеш? Це мені здається, чи вона не відрубана, а відірвана?

— Думаю, не здається… — Борей знайшов мій меч, що валявся на землі метрів за п'ять від місця сутички. — Степане. Нічого не хочеш пояснити?

— Хочу, — кивнув я. — Але не можу… Не знаю, що сказати. Вийшов на подвір'я... Не встиг навіть озирнутися, як це чудовисько налетіло. Насамперед меч з рук вибило. А потім… — Я знову розвів руками. — Нічого не пам'ятаю… Ні, брешу… Пам'ятаю… Коли воно до горла лапами потяглося, злякався так, що мало не всра… гм… І все. Далі якесь миготіння. Перед очима завіса червона… Ну, і ось…

Судячи з того, що мене не переривали і ніхто глузливо не хмикав, схоже, злякатися грабиці було не соромно.

— Виходить, — підбив підсумок староста. — Ти грабицю голими руками порвав.

— Виходить, — погодився я. А що ще скажеш? Проти очевидного не попреш.

— Ну тепер зрозуміло… — кивнув Борей. — Доводилося мені чути, що у свенів є воїни, які навіть обладунки не носять. А перед боєм впадають у таку лють, що сила їх удесятеряється. І болю зовсім не відчувають. Кажуть, що вони навіть вже мертві, можуть ще якийсь час битися.

— Та ну, брешуть, напевно… — не повірив староста.

— Ні, мені про це Малятко, княжий десятник розповідав, — заперечив Борей. — А він не такий чоловік, брехати не стане. Ти ж знаєш…

— Так. Малятко не стане, — погодився Гліб Мирославович. — Але все одно дивно. Щоб грабицю, та голими руками.

— Своїм очам не віриш?

— Вірю… — зітхнув староста. — Ось тільки, крім нас, ніхто інший у це не повірить. Особливо брати інквізитори. А коли вони у чомусь сумніваються…

Борей помітно здригнувся.

— Трясця… Маєш рацію. Найкраще нам усім про це забути. А рештки спалити, щоб і слідів не залишилося.

— Згоден… — ніби з полегшенням зітхнув староста. — Але, якщо слух все ж таки спливе, то скажемо, що це ти встиг вчасно. І поки Степан відбивався від чудовиська, напав ззаду.

— Так собі історія… — гмикнув Борей.

— В кожному разі краща за те, що насправді сталося… — знизав плечима староста. — Ти як, Степане? Підтвердиш?

— Кажу ж, нічого не пам'ятаю… хоч вогнем катуйте, — не роздумуючи, відповів я. І тепер здригнулися обидва мої співрозмовники.

— Значить, на тому й вирішимо, — першим взяв себе до рук староста. — Так… І ще одна дивина. Як грабиця у хвіртку зайти зуміла? Невже хтось із вас двох був настільки дурний, що залишив її відкритою? І тут уже вибачайте, але відповідати доведеться окремо. Пряме порушення одного з найголовніших Уложення Святого престолу! Хто останній заходив? Кого різками сікти?

— Вони не винні. Це я не замкнула… — на порозі стодоли стояла Зориця.

— Ти?! — схоже, появі дівчини староста здивувався навіть більше, ніж роздерта грабиця. Причому настільки, що про все інше забув миттєво. — Ти тут ночувала? З ним?!

— Ні, — дівчина спробувала пояснити, але староста підскочив до неї і з силою смикнув за косу.

— Марш додому! І краще не попадайся мені на очі хоча б пару днів!

— Але я…

— Мовчи, шльондро! — дзвінка ляпас обірвала слова дівчини. Зориця охнула, затулила обличчя руками і метнулася геть.

— Еее… — смикнувся я, але сильна долоня Борея вернула мене назад.

— Тихо… Не наривайся. Батько в своєму праві... З тебе взяти нічого — ти чужинець і воїн, а ось дівці влетить по перше число. Якщо взагалі з дому не вижене. Кому вона тепер така потрібна?

— Та хрін вам, ідіоти! — розлютився я. — Старосто, стій!

Пару наступних хвилин ухилявся від ударів розлюченого та ображеного батька дівчини, поки мені це не набридло, і я не відповів. Отримавши добрий хук у щелепу, Гліб Мирославович, схоже, схаменувся. Чим я й скористався.

— Здуріли ви всі, чи що? — закричав на весь голос. — Дівчина від грабиці рятувалася! Бігла, куди очі дивляться! То в чому її провина? Що подвір'я Борея і ці двері були ближче за інші? Зовсім з глузду з'їхали? Самі б, мабуть, ще й не так драпали? Попередньо обісравшись зі страху... Що, може ні? Герої, матір вашу!

Не відразу, але сказане дійшло, і на обличчі старости намалювалося таке полегшення, що й мій запал зник. Важко, мабуть, бути батьком дорослої доньки? Особливо, такої гарної.

На жаль, ненадовго. І хвилини не минуло, як на обличчя Гліба Мирославовича повернулася колишня похмурість. Староста відкрив рота, збираючись щось сказати, але лише рукою махнув і пішов із двору. Селяни, підібравши останки чудовиська, поспішили слідом. Лишилися тільки ми з Бореєм.

— Так, брате, ти наробив діл... — сказав той. — Не зрозумієш — радіти чи заплакати.

— Ось тільки ти не починай, — огризнувся я. — Мені що, треба було дати цій кікіморі вбити себе, щоб усі залишилися задоволеними? А перед цим виштовхати зі стодоли до неї дівчисько?