Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

– Ідіть і розпитайте решту, – наказав Шенк.

З опитування всього села, проведеного під загрозою підпалу хат, з'ясувалося, що таємничі "лицарі" були звичайними солдатами, іноді з гербом, іноді ні. Вони, нібито, з'явилися через пару тижнів після повстання Мыхура і запропонували щедру плату за те, щоб тримати язика у роті.

– Ніколи в житті не знав таких високооплачуваних і лояльних селюків, – докладав Сойка. – Вони готові були порубати себе на шматки, аби тільки не проговоритися. Якби не жадібність ось цього тут, вони б ніколи не сказали ні слова. Комусь дуже було важливо зберегти таємницю.

– І хтось тут зовсім не зважає на бабло, – додав Шенк. – Але не розумію, чому саме тут, перед людьми, яких потрібно залякати або заплатити? Було б легше і простіше перетнути кордон десь в глибині лісу....

"Лицарі" з'являлися через нерегулярні проміжки часу, виїжджали з Ковпака, платили, потім роз'їжджалися в різні боки. Іноді вони поверталися, іноді поверталися лише деякі з них, а іноді взагалі не з'являлися. Більше нічого витягнути з селян було неможливо.

– А цього разу? Скільки їх було?

– Здається, троє. Сліди вказують на те ж саме. Вони пішли на схід, до Бамберга. Що будемо робити?

– Готуй коней.

Шенк подивився на заплаканого селянина, що сидів у кутку хатини. Він залюбки відправив би його назад до Швайнфурта на подальший допит, хоча б просто зі злості, але якщо їх було троє, він не міг відправити жодного зі своїх підлеглих.

– Радійте, покидьки, що у нас немає часу з вами розбиратися, – прогарчав він. – А гроші ми забираємо, хай це буде тобі уроком. – Він плюнув селянинові під ноги.

Кай чи то злякався, чи то не вважав за потрібне коментувати. Він лише проводжав найманця ненависним поглядом, притиснувши руку до грудей.

Коли Шенк вийшов з хатини, коні вже чекали.

– Гаразд, хлопці, – звернувся він до двох своїх солдатів. – Якщо ви думали, що повернетесь сюди, щоб поспати й повечеряти, то ви дуже помилялися. Поїхали на ловлю.

Всі скочили на коней.

– Їдемо риссю, праворуч від дороги. Стежка чиста, але якщо почнеться злива, ми їх загубимо. Тримай очі відкритими, чорт його знає, кого ми насправді переслідуємо. Зрозуміло? Ну що ж, поїхали!

Розділ ІІІ

Над горизонтом величезного міста, між обрисами веж, дахів і еркерів, золотава іскра сонця пронизувала феєрію блідо-рожевих, пастельних помаранчевих і вранішніх, майже білих блакитних відтінків, які в холодному, жорсткому повітрі жовтневого ранку, здавалося, ковзали по землі, як риби, що снують від помаху весла у воді. Домінік Еркісія, щільно закутавшись у плащ, сидів на попоні між деревами і втішався краєвидом.

Він знав, що незабаром його супутник прокинеться і йому доведеться рухатися в подальшу путь. Точніше – на її останній відрізок, бо все вказувало на те, що їхня одіссея слідами зниклої дівчини з південної Німеччини закінчиться в Амстердамі. Сьогодні їм треба було проїхати ще добрий десяток кілометрів, бо до самої Столиці Купців не було де зупинитися – всі навколишні ліси та гаї давно вирубали, їхні стовбури дерев перетравили ненажерливі верфі, щоб спустити на воду в Північне море флейти, галеони, корвети, фрегати та лінійні судна, якими єретики заполонили світ. Він занепокоєно глянув на сплячого брата і, втомлений, подивився на нього. Не тільки довгою подорожжю, не тільки двома місяцями в протестантських землях, де викриття їх могло означати самосуд і повішення на найближчій гілці, але перш за все неприємною компанією. Іспанець потер очі і згадав їхню вчорашню розмову.

– Завтра вдень ми будемо в Амстердамі, – сказав він супутникові.

– Вже? – здивувався чоловік. – Ми ж лише сьогодні перетнули кордон!

Домінік посміхнувся у відповідь.

– Коли тривала облога Бреда, в Гаазі можна було бачити відблиски палаючих будинків, – сказав він. – Нідерланди – маленька країна, хоча велика духом.

За останні місяці у них було дуже багато таких діалогів. Можливо, занадто багато. Так, брат Альберт мало знав про світ, по якому ходив. Водночас йому були притаманні наполегливий, систематичний, терплячий фанатизм та ідеалізм, а останній зовсім не полегшував йому розуміння того, що він бачив. Одного цього було достатньо, щоб роздратувати Еркісію.

Однак, суть проблеми полягала не в цьому. Коли в Майнці він слухав блідого, стрункого світловолосого юнака, який передавав накази нового генерала ордену, брата Ойгена, він одразу відчув писання.

– Нашим, моїм і брата, завданням, – казав тоді Альберт з акцентом, який явно відгонив французькою мовою, в той час як за вікном монастиря птахи щебетали своїми весняними трелями, – полягає в тому, щоб відстежити, куди зникла Катаріна фон Бессерер, яку не змогли... знайти в минулому році. Я повинен супроводжувати брата на кожному кроці і робити все, що вважатиму за потрібне, щоб допомогти братові у виконанні його завдання.

Юнак – можливо, через свою недосвідченість – буквально повторив те, що сказав йому Тіленхайм, ймовірно, виключаючи те, що йому було чітко сказано не повторювати. Однак Еркісія без проблем прочитав повідомлення. Він міг би з таким же успіхом отримати листа. "Тепер ти спробуєш прибрати той безлад, який наробив, – переказував йому генерал ордену, – і якщо ти при цьому відригнеш, мені буде байдуже, навіть навпаки. У додатку я посилаю тобі цього ось шпигуна, який є настільки недосвідченим, що навіть не знає, що він шпигун".

І справді, як незабаром з'ясувалося, Альберт надто прагнув допомогти, надто наполягав на своїй постійній присутності, надто цікавився всім, що вони робили – і, вочевидь, був переконаний, що саме в цьому і полягає роль шпигуна. Іншими словами, гиря на нозі, особливо в слідстві. Водночас Еркісія не міг зізнатися в тому, що знає про функції Альберта, бо це могло б накликати на нього неприємності. Клірик не був винен у тому, що іспанець наробив собі нелюбові людини, яка припадком зробилася генералом ордену. Однак це не змінювало стану речей: його супутник подразнював і дратував його, являючи собою не тільки перешкоду до дії, але перш за все постійне нагадування домініканцю про те, що, на думку начальства, він