Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тоді, як і сьогодні, злочинність у Донбасі була високою порівняно з іншими промисловими реґіонами[124]. І тоді, і сьогодні широко побутувала віра в те, що Донбас приваблює багатьох злочинців. У дореволюційні роки в Донбасі повсюди діяли злочинні банди: наприклад, у Юзівці найбільшими були банди Малахова і Сибірякова, які постійно билися між собою[125]. Народ опоетизовував життя бандитів. Наприклад, у 1920-х роках серед молодих шахтарів були популярні «чисто хуліганські пісні», що містили багато слів зі злодійського жаргону[126].
Але злочинність відрізнялася від насильства. Якщо широко розповсюджене насильство було частиною повсякденного життя Донбасу, злочинність обмежувалася професійними злочинцями, яких було неймовірно багато. Попри все своє насильство, Донбас жив за своїми власними моральними законами. Як писав один дореволюційний мешканець містечка в Східному Донбасі, «їхній [донбаських людей] кодекс моральної поведінки був високий, крадіжок майже не було ані в місті [Каменську], ані в сусідніх шахтарських селищах, хоча на шахти завади приїздило багато нових людей»[127].
Однак багато спостерігачів (і до-, і пореволюційних) не бачили суспільного підґрунтя насильства[128]. Майже так само, як Паустовський, який у донбаських мешканцях бачив лише «міщан», один російський інженер бачив у натовпі лише натовп. Він писав про донбаських шахтарів:
«Здавалося, що в самій своїй сутності ці люди не мали чогось головного, міцного і основного — можливо, селянський господарський побут не дав їм аніякого господарського “виховання”, цього головного, основного кореня селянської психіки; вони вражали елементарним невіглаством — здавалося, що ані релігія, ані побут не залишили в їхніх душах жодного сліду, багато в чому це були зовсім темні і якщо не порожні, то нічим не зачеплені душі, що жили більше інстинктом, аніж розумом»[129].
Цей погляд на робітників і селян як на твариноподібних істот свідчить про суспільний розкол, на який страждав старий режим.
Такий погляд — це більше, ніж просто свідчення розколу. «Дикість» південного степу загалом і Донбасу зокрема, в його сучасному вигляді, була витвором уяви сучасників. Мало того, в багатьох аспектах сучасна політична історія Донбасу справді втілювала цю уявну дикість, що й доведуть наступні розділи.
Розділ 2
ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ДО 1914 РОКУ
Політика і географія
На політичний розвиток Донбасу вплинуло його географічне розміщення в Дикому полі, принаймні в уяві Москви. Цей вплив був помітний у трьох аспектах. По-перше, ще живі були бойові традиції козаків. По-друге, Донбас (і степ загалом) був притулком для багатьох утікачів від політичних і економічних утисків. По-третє, в багатонаціональному степу були неминучими міжетнічні конфлікти.
Козаки (казаки, вершники або розбійники по-турецькому) створили в Дикому полі військові громади, які складалися з тих, хто втік від польсько-литовського і московського гноблення, мріючи про вільне, незалежне і краще життя на новій землі. У вільному степу життя примусило їх стати «вільними вошами», вони боролися і проти своїх ворогів на півночі, і проти татар і турків у степу. Бути вільними вошами на практиці часто означало воювати як найманці, об’єднуючись із тим чи іншим табором залежно від політичних, воєнних, економічних та інших вимог. Окрім участі у воєнних діях, козаки жили з рибальства, полювання, торгівлі, хліборобства і грабунків. Саме життя було водночас брутальним, диким, безжальним і героїчним. Хоч якою була міфологія козаків[130], вони, врешті, цілком увійшли до складу Російської імперії упродовж XVII–XIX ст., коли Москва поширила свою владу на степ[131]. У цьому довгому і складному процесі треба було і давати, і брати, як у матеріальному, так і в символічному розуміннях. Що стосується запорозьких козаків, 1775 р. їхнє військо остаточно розпустила Катерина II. (Дехто втік на південь, в Оттоманську імперію, проте багато запорозьких козаків були «переселені, щоб стати Чорноморським військом на Кубані на Північному Кавказі)[132]. На початку XIX ст. донське козацтво, найбільше військо в Російській імперії, цілковито відійшло, як і інші козацькі формування, під царський контроль[133]. В обмін на вірність і військові послуги воно отримало певний ступінь самоврядування під юрисдикцією військового міністерства, і навіть після того, як у більшості міст і сіл європейської частини Росії внаслідок скасування кріпацтва було запроваджене громадське самоврядування (земства), донське козацтво було звільнене від цієї експансії цивільної влади аж до 1917 р. (за винятком короткочасного існування тимчасового земства 1870-х рр.). Козацька верхівка стала дворянами та урядовцями. Козакам загалом був наданий особливий юридичний статус (вони стали окремим станом), і, що найважливіше, козакам не треба було платити подушну подать (аж поки її скасували 1887 р.) і відбувати трудову повинність чи сплачувати податки грошима. Одне слово, козаки стали важливою воєнною силою імперії. За іронією долі, саме тому революціонери вбачали в козаках опору контрреволюції, гнобителя революційного руху[134].
Одначе Москва й боялася притаманного козакам палкого прагнення незалежності. Участь запорозьких козаків у повстанні селян (гайдамаків) 1768 р. на Правобережній Україні (Коліївщина) послужила слушним приводом для розпуску їхнього війська. Вихідцями з донського козацтва були багато керівників широких селянських бунтів: Стенька Разін (1672 р.), Кондратій Булавін (1707–1709 рр.), Омелян Пугачов (1792–1794 рр.). Стосунки між царями і козаками були такими важливими, що «коли Микола I призначив першого верховного отамана, він приїхав зі своїм сином до Новочеркаська, столиці донського козацтва, для церемонії представлення. Після Миколи I кожний наступний цар старався здійснити принаймні один офіційний візит на Дон, де існувала найбільша і найдавніша козацька громада»[135]. В уяві простих людей козаки також «уособлювали прагнення кращого світу і своєрідної анархістської свободи»[136].
Козацькі бойові традиції найповніше виявилися під час громадянської війни, що вибухнула після Жовтневої революції 1917 р. Донбас став театром воєнних дій, де, як описано у знаменитому романі Михайла Шолохова про Дон, багато донських козаків боролися на боці білих. Бойові традиції козаків допомогли і червоним, як розповідається в романі Шолохова та оповіданнях Ісаака Бабеля, проте навіть червоні козаки неохоче підкорялися більшовицькій владі. Про це яскраво свідчить доля героя громадянської війни, офіцера козацької Червоної армії Пилипа Миронова, чиє незалежне мислення викликало підозри в Москві, тож його заарештували і стратили[137].
Як і інші прикордонні реґіони, російсько-український
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
