Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мамашенька, я пропала —
За шахтера жить попала:
Шахтер — черный, шахтер — грязный,
Вечно пьяный, безобразный[99].
Багато людей уникали роботи в шахтах.
Пияцтво було для шахтарів найпоширенішим способом утечі. Як співається у щойно процитованій частушці, безпросипне пияцтво було невіддільною частиною шахтарського життя. За словами багатьох дореволюційних спостерігачів, шахтарі жили тільки роботою й алкоголем[100]. Часто шахтарі безтямно пропивали свій заробіток. Як писав про донбаських шахтарів у 1890-х роках один інженер, «бичем шахтарського життя було сильне пияцтво після одержання щомісячної платні; на деяких шахтах робота припинялася на 2–3 дні»[101]. Ще б пак, для обслуговування шахтарів існувало багато корчем[102]. 1892 року в Катеринославській губернії була одна православна церква на кожні 3094 жителів, одна школа на кожні 2040, і одна корчма на кожні 570 жителів![103]
Навіть за радянського режиму з усіма його «освітніми» програмами було відомо, що шахтарі виправдовують пияцтво неправильними поясненнями впливу алкоголю: вони нібито п’ють, щоб притлумити втому і змусити тіло працювати, а в холодну погоду — щоб зігрітися. Вживання алкоголю за таких обставин лише пришвидшувало руйнування їхнього здоров’я. Керівництво шахт, за гострої нестачі готівки, давало робітникам алкоголь замість заробітної платні, преміальних і плати за понаднормові години[104]. Тому більше половини їхнього заробітку йшло на горілку, торгівля якою, на відміну від торгівлі продовольчими та іншими товарами, була добре налагоджена в Донбасі[105].
Пияцтво призводило до прогулів, які збільшувалися в суботу й понеділок і зменшувалися серед тижня. Справді, у 1920-х і 1930-х роках прогули серед шахтарів значно випереджали аналогічні показники всіх інших промислових робітників. 1930 року, наприклад, середня кількість невиходів на роботу без дозволу становила 13,78 серед шахтарів і 4,4 — в промисловості загалом[106].
Пияцтво було одним із основних способів дотримання шахтарями релігійних свят і Днів святих[107]. Особливо поширеним це явище було до революції, коли священики дзвонили в церковні дзвони навіть у свята, не визнані на шахтах і заводах: «Шахтарі, у вічній понеділковій готовності, відгукувалися на дзвін, а оскільки свою зміну вони вже все одно пропустили, то йшли в корчму. В результаті... робочий місяць тривав лише двадцять днів»[108].
Проте навіть після революції їхній робочий місяць майже не змінився: в донбаській вугільній промисловості в 1924–1925 рр. він становив 20,7 дня, а в 1926–1927 рр. — 21,4 дня. Робочий місяць тих, чия праця була найважливішою, але і найвиснажливішою, — вибійників, — був іще коротший: 18,6 дня у 1926–1927 рр.[109].
Карта 1.3. Донбас бл. 1950 р. Взято з вид.: Shabad Theodore. Geography of the USSR: A Regional Study. Columbia University Press, 1951, p. 451.
Таким чином, на відміну від інших галузей промисловості, де визначальні категорії робітників були найстабільнішими і найнадійнішими, у вугільній промисловості осердя шахтарської професії-вибійники, від роботи яких значною мірою залежало виробництво, — були найнестабільніші, найненадійніші і найнеписьменніші[110].
Внаслідок пияцтва виникали повсякденні бійки. Здається, биття дружин було звичним явищем навіть після Жовтневої революції, як про це розповідається в частушці, записаній у Сталіно 1920-х рр.:
В землі гроші огрібаєт,
У неділю водку пйот,
Он в неділю водку п’є,
В понеділок жінку б’є[111].
За останні три місяці 1928 р. в Макіївці до міліції подано 600 скарг від жінок, яких побили їхні чоловіки[112]. У Луганську биття жінок було поширеним явищем, але жінки не могли поскаржитися, бо, якби вони це зробили, їх побили б іще жорстокіше[113]. 1937 р. в Макіївці одного чоловіка засудили до чотирьох місяців примусових робіт за побиття дружини[114].
Багато спостерігачів засвідчували, що жорстокості чоловіків дорівнювала й жорстокість жінок. Один гірничий інженер пригадує своє життя в Донбасі 1890-х рр.: «Моє безпосереднє середовище складалося з неінтеліґентних людей, молодших службовців шахти; їхні манери були такі, що дві наші “дами”, якось посварившись між собою, зрештою побилися»[115]. Письменник Костянтин Паустовський також спостеріг таку сцену в Юзівці в роки Першої світової війни:
«...Жінки ще встигали лихословити так, як уміють лихословити тільки міщанки на півдні, — з наївним нахабством, брудно і по-злому. Кожна з цих жінок була, звісно, “найперша у своєму дворі”.
Незважаючи на плітки і лузання зернят, жінки ще встигали битися. Тільки-но дві жінки зі звірячим вереском чіплялися одна одній за коси, відразу збирався натовп, що голосно реготав, і бійка перетворювалася на азартну гру — на переможницю ставили по дві копійки. Банкували старожитці-п’яниці. Гроші збирали у дірявий кашкет.
Жінок зумисне нацьковували і дратували.
Бувало, що в бійку поступово втягувалася вся вулиця. Виходили розперезані чоловіки. В хід ішли свинчатки і кастети, хрускали хрящі, лилася кров. Тоді з “Нового світу”, де жила адміністрація шахт і заводів, клусом мчала козацька чота і розганяла учасників бійки нагайками»[116].
Навіть сьогодні гість Юзівки, нинішнього Донецька, чи Луганська може побачити таку сцену[117].
Те, що зовнішні спостерігачі розцінювали як жорстокість, було частиною повсякденного життя донбаських робітників. Наприклад, бої навкулачки, які Даніель Р. Брауер назвав розвагою XIX ст. серед робітників[118], ще досить часто можна було побачити наприкінці 1920-х рр. серед донбаських шахтарів: один барак виходив проти іншого барака, рязанці проти орловців. Такі випадки нерідко закінчувалися смертю[119]. Діти наслідували розвагу дорослих і били одне одного ледь не до смерті[120]. Насправді бійка була одним із видів розваг, принесених із села. (В селах Донбасу і сьогодні можна побачити такі бійки)[121]. Навіть якщо це й так, кажуть, жорстокість у Донбасі була неймовірною. Наприклад, один дореволюційний спостерігач писав, що в Луганську люди били навіть тих, хто вже впав, хоча в Росії існувало правило, яке забороняло так чинити. Тому це неминуче призводило до тяжких жертв. Спостерігач дивувався, звідки в робітників така жорстокість[122].
Певною мірою високий рівень прогулів і жорстокі бійки можна пояснити самою природою шахтарської праці. Це була
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
