Читати книгу - "Лiрниковi думи, Степан Васильович Руданський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Земля з шумом упірнула,
Море розіллялось,
І від страху сонце ясне
В хмари заховалось.
ІX
Потонули, які були,
Самі вищі гори.
Наступила ніч темненька,
Показались зорі.
І кровавий місяць сходить,
Сумно поглядає,
Як той батько нещасливий,
Що синів ховає.
І як гріб, стояло море,
Хвилі не збивало
І, як камінь надмогильний,
Корабель тримало.
А в повітрі птахи вились,
Вились, утопали,
Но до корабля святого
Приступу не мали.
От і птаха-носорожець
В морі показався,
І ріг його серед моря,
Як віха, піднявся.
І проглянули то птахи, -
Звились, полетіли
І на ріг той віддихнути
Раптом всі і сіли.
І впірнув він головою -
Птиці позлітали.
Тілько вигулькнув наверха
Птахи знов сідали!
І сідали, і злітали,
Поки не втопили.
Так завсігди тим буває:
Хто гордиться з сили.
І кінчилась кара божа
Риба підступає
І на собі цілу землю
Знову підіймає.
Вода сплила; Ной остався,
Вийшов, подивився
І заплакав над землею,
Й господу молився.
І молився, собі жичив
Лучче умирати,
Ніж такую страшну кару
Другий раз віщати.
І на теє господь з неба
Дощик посилає;
Дощик сипле,- а до Ноя
Господь промовляє:
«Не затоплю більше світу.
Ною! не журися.
Годі землю оглядати,
В небо подивися!-
І поглянув Ной на небо:
Дощик не вгасає,
А веселиця з багорів
Воду випиває.
То дав господь ознак вічний,
Щоби знали люде,
Що такої в світі кари
Другої не буде.
Глянув Ной - розвеселився,
Більше не журився
І щасливо жив з сім'єю,
Й господу молився.
X
А тим часом що день божий
Дощики спадали;
Всюди гори і долини
Зеленіти стали.
Ліс, травиця і пашниця
Стали виростати.
Но даремне: що минуло
Тому не бувати.
На аршин трава піднялась -
Да і засихає.
За Адамову травицю
Ліс відповідає.
То, що мохом називали
Допотопні люде,
Бур'яном у нас зоветься
Да і зватись буде.
А що люде, бідні люде
На що ізвелися!
Як комахи, комашнями
Тілько завелися.
Ниньки родиться на радість,
Завтра умирає;
Ранком грає против сонця,
Вечором згниває.
Но й за теє ми повинні
Господа хвалити,
Що й такими нам позволив
В білім світі жити.
Додаток
Загорділи великани
Бога прогнівили
І пропали з світу сего,
Ніби і не жили.
І пропали - як не жили!
Пам'ять стеребилась.
Аж недавно (кажуть люди)
Їх нога з'явилась.
І у Києві чи Львові,-
Бог то святий знає-
Серед церкви нога тая
Баню підпирає.
(14 вересня 1856 р.)
3. ЦАР ДАВИД [8]
І
Був колись-то цар на світі,
Що Давидом звався,
Спав на сріблі, в діамантах,
В золото вбирався.
Палац в него був на диво:
Стеля вся шкляная,
І над стелею ходила
Рибка золотая.
Стіни в перлах-діамантах,
В люстрах вся підлога,
І на милю вкруг палацу
Срібная дорога.
Да і жінка гарна була,
Нічого казати:
Лиш поглянути на нюю,
Гріх не покохати.
Тілько б жити-поживати
Та молитись богу,
Но Давид пішов з розкоші
Не на ту дорогу.
Люди охали, стогнали,
З голоду вмирали,
А Давид, що тілько бачив,
Грабив напропали.
Дівчат гарних й молодиців
Зводив він нінащо.
Через него й його жінка
Пустилась в ледащо.
Стид і сором, віра й правда
Все то замирало.
Повернулось все в палацах
І пуття не мало.
II
І задумав бог Давида
До пуття привести.
Нарядився купцем дальнім,
Став товари везти.
Їздив всюди й до Давида
В місто заїжджає.
Давид чує: «Купець дальній»
В гості запрошає.
І приїхав купець дальній.
Став Давид питати:
«Звідки, купче чужоземний?
Що маєш продати?»
Купець каже: «Я з Єгипту.
Найясніший царю,
Но при собі на сю пору
Не маю товару.
Все-м розпродав меж царями
Що йно мав продати;
Тепер хочу в тебе, царю.
Палац торгувати!»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лiрниковi думи, Степан Васильович Руданський», після закриття браузера.
