Читати книгу - "Перелітні птахи (збірка), Керницький Іван"

—
— Пане начальнику, це було зараз після Гітлєрової капітуляції. Ми з дружиною сиділи в одній місцевості на пограниччі Австрії й Баварії, а гніздилися ген, високо, на полонині, в такій кошарі, чи колибі, яку нам "бавор" піднаймав за одну місячну "раухеркарту". Жили ми дуже бідно і майже примірали голодом, бо хоч і сяка-така копійчина коло мене колотилася, то це був час, коли марка втратила свою вартість і німаки за гроші нічого не продавали. Що нас тоді врятувало від голодної смерти — це "штамґеріхти" і конина.
Сидимо так раз у нашій колибі і догризаємо останню цілушку хліба, а тут прибігає землячок, що жив у сусідстві та й гукає:
— Що ж це ви, кохані панство, так сидите і нікуди носа не висуваєте? Ви не бачите, що на світі діється?
— А що ж воно там діється? — питаємо.
— Як то — що?.. Кругом настала демократія! Вся служба втекла, жадної влади немає, а на станції — зарваниця! Німаки вкупі з нашими авслєндерами розбили два поїзди і розтаскують добро міхами! Тютюн, консерви, риж, коняки — чого душа забажає! Раджу вам, кохані панство, йдіть за добрим прикладом і покваптеся, щоб не було запізно.
…Гм!.. Що тут можна радити, чи не радити, це ж очевидна справа, що таку оказію гріх прогавити! Заметушились ми з дружиною, позичили в господаря візок і три мішки з картоплі і давай перти навперейми до села! Так що ж!.. Ми обоє вже люди в літах, куди нам до такого спорту, а то ще було напровесні, під ногами потопа, а тут — усе згори, все стрімко, ну, поки ми скотилися з нашої полонини, поки приволіклися в село, то попріли, як руді миші й язики на бороду повивалювали. Прибігаємо на станцію, — а там тихо, пусто, якби мітлою вимів! На рейках — порозбивані вагони, скрізь валяються поломані скриньки й коробки, подерті міхи — але людей ні живого духа. Кидаюся до одного вагону, — ага! — і слід застиг по всьому, скрізь порожнісінько, все вичистили й розхапали вражі душі, лише розтрушена мука, риж і горох та порожні бляшанки по консервах показують, де була яка хапатня.
— Ну, скажіть, пане начальнику, як би ви так були на нашому місці, чи і вам не краялося б серце з гор'я і розпуки, що інші, ось, наликалися та нятягали всього досхочу, а ви фатиґувалися такий далекий світ, перли останками сил — і надаремне!.. Кажу вам, пане начальнику, ми обоє з дружиною, рахувати, старші люди, а тоді заплакали, як малі діти над нашою недолею…А посідали ми плакати якраз під розбитий поштовий вагон, шо з нього хтось повикидав усю пошту. Так то я плачу, пане начальнику, проливаю ревні сльози, аж бачу — а мої сльози капають на розірваний лист, з якого наставилась стрічка "райземарок"… І в той момент наступило в моїй голові немов би якесь прояснення, якби саме Провидіння осінило мій розум! Я вхопив другий лист, розпечатав — а з нього знову висунулись "райземарки", ще й десять марок грішми!.. Те саме з третім, п'ятим, десятим!..
— Михайлинко! — гукаю тоді моїй дружині, — пакуймо пошту в міхи і то раз-два!
— Ну, моя дружина вмить зміркувала що, куди і до чого, довго ми тоді часу не гаяли, напакували акуратно три міхи листів, навантажили на візок і — вйо! — до дому. А ввечері — замкнулися в нашій колибі, прислонили вікно, засвітили каганчик і давай ліквідувати пошту… Пане начальнику, може ви колись бували по наших селах і мали нагоду приглянутися, як то хлопці та дівчата сходяться вечорами лущити кукурудзу?.. Отакі "вечерниці" влаштували ми собі з дружиною. Щось три вечорі підряд лущили й теребили нашу пошту, а що я людина практична і звик жити з олівцем в руці, то ще потрудився настільки, що докладно порахував, що ми тоді випатрошили 3.549 листів! А майже в кожному щось було, як не "райземарки" на хліб, масло, чи цукор, то хоч пару "райхсмарок", бо ця пошта їхала (і вже не доїхала) на східний фронт, а в німачні до кінця війни був такий звичай, що коли рідня писала до вояка листа, то завжди щось до нього втикала. Деякі листи були навіть дуже зворушливі, ми собі їх потім перечитували, бо і так нудились смертельно і не мали нічого до роботи. Пригадую, як нині, якась жінка писала до чоловіка, що служив при "штурмґешіцах": "Посилаю Тоді, Дорогий Гансе, картки на хліб і ковбасу зашпаровані з нашого місячного пайка, віднімаю з уст собі і дітям, а Тобі шлю, бо Ти напевно в гіршій біді від нас, вони Тобі придадуться…" Ну, що ж, годі, вони вже йому не придалися, тільки нам, о! — на тих листах, пане начальнику, ми тоді добре поживилися! Про гроші — і не згадую, гроші — пустяки, та найважніше були ці дорогоцінні "райземарки", за які ви могли тоді все купити і які ще були дійсні два місяці часу. Ми жили на ці картки, як бомки аж до приходу американців та й ще поробили запаси харчів на пів-року!.. І тому я щиро та з рукою на серці можу сьогодні сказати, що це був — чудесний випадок, що це, відай, вищі сили простягнули нам тоді помічну руку і не дали пропасти. І тоді, саме, я склав цей урочистий обіт: доки мого життя і сил, не дивлячись на зиск, чи заплату, єдиним моїм званням буде звання листоноші, і то не так для заробітку, як за покуту, за те, що я тоді розпечатав і спорожнив 3.549 чужих листів!.. Як досі — я чесно і совісно виконував свій обіт: до цих пір я вже побував у 12-ти таборах і всюди сповняв службу листоноші. І коли мене тепер призначили мешканцем вашого табору, я вже заздалегідь леліяв у серці надію, що і тут ця служба опиниться в моїх руках!
Ревний листоноша скінчив свою розповідь, витягнув зелену, комісьну хустинку та повтирав скроплене потом чоло і вологі від зворушення очі.
Пан начальник в задумі потер бороду:
— Гм!.. Ну, гаразд. Напевно обіцяти вам не можу, що вона справді опиниться в ваших руках, але загляньте так за пару днів.
— Сердечно дякую, пане начальнику, і глибоко зобов'язаний! — —
… А коли прохач, згинаючись в поклонах, щез поза дверима, пан начальник подиктував секретарці:
— Панно Неллі, допишіть там, на заяві: "Прохачеві відмовлено".
— Тааак? — здивувалася панна Неллі і високо підняла підмальовані брови.
— А так, так!.. Бо то ніколи не можна бути певним, що людину, яка розпечатала 3.549 чужих листів, не скортить колись розпечатати 3.550-ий.

МАЙЖЕ КРИМІНАЛЬНА ІСТОРІЯ

Поліцист Іван Нерухливий виструнився перед паном командантом Таборової Поліції, вп'ялив у нього визвірені очі, якби хотів проковтнути свойого зверхника і службово звітував:
— Пане команданте, голошу слухняно жи маю вам щось дуже важне сказати!
— Ну?
— Пан радник Шишка — злодій!
— Що, що?..
— Кажу, жи пан радник Шишка злодій. Вони крадуть!
— Що крадуть?
— Зеленину друть на грядках… Салату, редьківцю, ци там різнородну тримбульку, на що попадуть.
Пан командант схопився з крісла, звичним рухом підтягнув ремінь, якого й так не обтяжувала жадна пальна зброя і зразу накрив поліциста мокрим рядном:
— Нерухливий, чи ви з дуба впали? Пан радник Шишка, така висока фіґура — голова Таборового Суду — обкрадає грядки? Говорите кат-зна що! Спочинь!
Поліцист відставив копито на "спочинь" і безрадно розложив руки:
— Пане команданте, жи вони фіґура, це я дуже добре знаю, але що злодій то я теж можу присягнути. Я їх спіймав на гарячому.
— Справді?
— А бим сконав!
— Подайте факти!
— Вже даю, пане команданте!.. Отож стою вчора на варті біля магазину Суспільної Опіки та й так, зразу, нічого собі, ніби — все в порядку. Десь так, по одинадцятій, Пилипко, що мав службу при вході, замкнув браму, потім ще гімназистки трохи ґзилися з студентами, потім театральники верталися з проби, а під сороківкою грали на патефоні, а далі все втишилося. Коло півночі, стало мене гей би злегенька морити на сон, та я зараз припімнув собі, що я в службі, скурив одну цигарку з "динаміту" і зразу дрімота відпала!
— Ну, ну, — перебив його на тому слові командант. — Не дуже то я хочу вірити, щоб вона так зразу від вас відступила. Вже я вас знаю, сонні лицарі, вам не першина на службі спати!
— А бим сконав, щом не спав! — заклинався ревний сторож публічної безпеки.. — А коли, навіть, непричком, і задрімав, то хіба так, гей той комар, на чверть секунди. — Аж чую — коло третьої брами першого бльоку немов би хтось чалапнув! Потім якесь куце, грубе, в довгій опанчі, висунулось з брами, звітрило повітря, як той дик, зиркнуло сюди-туди і назад сховалося… Ов, міркую, справа підозріла, треба бути в поготові!.. Причаївся я за муром та й вобсервую, що буде далі. Бачу — підозрілий тип знову виткнув лепетину, звітрив, що люфт є фрай, набрався відваги і суне попри мур просто на мене!
— І ви докладно пізнали, що це був радник Шишка?
— Мається розуміти! Та й то не жадна штука було їх розпізнати, коли вони, отак, трохи не обтерлися біля мене, тільки, що вони мене не бачили, бо я був замаскований, а вони стояли на фронті. Мали на собі тую мантлину, що в ній завжди йдуть до уряду, ковнір підняли високо на шторц, так, що твару не було видно лише боса голова світилася до місяця як таріль, виглянсований "Сідолем". А під пахою тримали тую торбу, що з нею пані радничиха що п'ятниці їде на мінянку…
— Ну, ну, і що далі?
— Пересунулись, гей той дух попід перший бльок, коло паки з сміттям пристановились за потребою, а, потім, як той партизан під скорострільним вогнем, — як дадуть нурка з першого під другий, а там попри кухню, ґараж і стайні — як шурнуть в городи, аж луна за ними пішла! Вони вперед, а я крок-у-крок слідом за ними так, щом усе точнісінько завважив: як карабкалися через пліт, чув'ям, навіть, як сопіли, потім бачив, як сиділи на грядках, дерли зеленину та складали на купки, і, як, опісля, верталися додому з повною торбою… А рано-вранці, самі знаєте, була зголошена поважна крадіж: пані Мальованій видер хтось пів-грядки цибулі, а пані Питльованій знівечив салату!
В канцелярії залягла глибока тиша. Поліцист Нерухливий уже давно скінчив своє звітування, а пан командант ще далі сидів за бюрком у мовчазній задумі, стиснувши обіруч обважніле від дум чоло, немов би саме, в цій хвилині розплутував якусь, страшенно замотану кримінальну аферу, достойну того, щоб нею поцікавився сам Пінкертон, або й навіть Шерлок Голмс.
Врешті пан командант підвівся і довірливо поклав долоню поліцистові на плече:
— Друже Нерухливий, справа є дуже серйозна! Радник Шишка — це не перший з краю хлоп-перевесло, а перзона ґрата, до того ж він очолює супротивну партію і я не бажав би собі, щоб опозиція гавкала на мене, що я використовую свою владу для поборювання політичних противників.