Читати книгу - "Перелітні птахи (збірка), Керницький Іван"

Покищо мусимо зберегти в цій справі абсолютну мовчанку! Службова таємниця, зрозуміло?
— Так єсть, пане команданте!
— Ви старого далі обсервуйте та слідкуйте за кожним його кивком, і як лише запримітете щонебудь підозріле, негайно, в любій порі дня, чи ночі, дайте мені знати. Зрозуміло?
— Так єсть, пане команданте!
— Розхід!
Не минуло від тієї довірочної розмови три, або й чотири ночі, як на п'яту, десь саме опівночі, до дверей мешкання пана команданта загрюкали чиїсь тверді п'ястуки. Пан командант миттю проснувся, вискочив із постелі.
— Хто там?
— Голошу слухняно, жи то я! Поліцист Іван Нерухливий!..
— Що сталося?
— Знов їх маю, пане команданте!
— Кого?
— Пана радника Шишку. Вже сидять на грядках.
Пан командант як скоро проснувся, так ще скоріше вскочив у штани, потім у чоботи і через яку хвилину вже був у повному службовому поготівлі. Зразу кожний зміркував би, що тут мається до діла з досвідченим військовиком, привичним до нічних алярмів, хоч і пан командант при всіх скинінґах сумлінно запевнював аліянтську владу, що він пороху ніде і не нюхав, а в часі війни працював у бавора.
Не минуло п'яти хвилин, а двоє представників публічної безпеки прокрадались нічними сутінками в напрямі таборових городів. Щоб не переполохати пташка, від стаєнь до огорожі сунулись на черевах, при чому геть захарастили собі мундіри, бо було саме після дощу і скрізь стояли баюри з водою. Врешті спостерегли злодія.
— О, о, маєш його! — шептав поліцист Нерухливий. — Бачите лису маківку? Один місяць світить на небі, другий на землі.
Справді з-поміж грядок блиснула лисина пана радника Шишки, що, ввесь облитий місячним посрібленням, виконував там якісь дивовижні чари, достоменно, як той мольфар із "Тіней забутих предків", що вийшов чарувати хмару.
— То що тепер зробимо із старим злодієм? — спитав поліцист.
— Підождемо, поки доконає крадіжі, щоб мати докази в руках! — упав приказ верховного командування.
Не встиг пан радник Шишка переступити порога, закрити за собою двері і перекрутити у замку ключ, як різкий, енергійний стукіт до дверей вже не дозволив перекрутити ключа вдруге.
— Хто там?..
— Поліція! Відчиняйте!
— Чого вам? Що це за напасть поночі?.. — бунтувався пан радник, але якось не надто самовпевнено.
— Ну, ну, пане раднику, прошу без зайвих дискусій. Тут командант Давимуха! Відчиняйте двері!
Ключ тривожно заскреготав, двері відчинилися… Не треба було бути поліцистом, та ще й до того командантом, щоб ув одну мить чітко собі усвідомити, що жертву застукано на гарячому. Вже самий погляд осоловілих радникових очей, що перестрашено ховались за окулярами, промовляв сам за себе, а що ж допіру казати про незаперечені річеві докази: мокрі, обталапані поли шинелі, розмокла глинка на пантофлях, а що найголовніше — навантажена чимось торба, яку пан радник передбачливо намагався заступити спиною.
— Не ховайте, не ховайте, — посміхнувся пан командант. — Перед зорким поліційним оком нічого не скриєте. Краще вам признатись до всього, бо ми вже і так все знаємо.
— Га, що ж, попався, — зідхнув пан радник і розгублено потер долонею лисину.
— Ви були на грядках?
— Був.
— Чи сьогодні вперше?..
— Ба ні… Ходив уже декілька разів…
— Пане раднику! Пане раднику! — хвилювався виведений з рівноваги представник влади. — Чи ж вам не сором, пане раднику? Як ви могли так низько скотитися! Ви, голова Таборового Суду, людина з громадським і політичним стажем, замість світити чеснотами іншим таборянам, ви даєте їм такий приклад?..
— Та стривайте! — боронився пан радник. — В тому то й сук, що я нікому не світив прикладом, я все робив потайки, щоб ніхто не бачив. Го, го, як би так мої компаньйони впали на мій слід та й рушили за мною, то столочили б грядки наніщо!
— Доволі! Про це ви зізнаєте до протоколу під час переслухання. А тепер — віддайте мені торбу з краденою городовиною!
Пан радник зняв окуляри і видивився на пана команданта.
— Як, прошу?..
— Так, прошу! Давайте торбу!
І, не чекаючи дозволу, пан командант раптовим рухом сягнув по торбу, розгорнув її та витягнув із неї — бляшану пушку по м'ясній консерві. Глипнув до середини й остовпів… На дні пушки копичилась купа черв'яків і хробів…
— А це що таке? — прошептав.
— Хробачки, — всміхнувся привітно пан радник. — Примана для пстружків на нинішню рибальську виправу.

ОСТАННІЙ РОМАНТИК

Цю нерозгадану загадку ніяк не могли розгадати: ні Таборова Управа, ні Мешканевий Відділ, ні навіть найпроворніші таборові спліткарки, як пані добродійка Язичинська, не в силі були збагнути — з якої речі Пантелеймон Смичок покинув свою кватиру в 4-ому бльоці та перейшов жити на прославлену "Підальпейську Січ".
Та й нам, найближчим друзям Пантелеймона Смичка, талановитого скрипаля й дириґента церковного мішаного хору, важко було зглибити цю заплутану ломи-головку. Бо що не кажіть, але ніяк таки не можна рівняти Смичкове мешкання в 4-ому бльоці до тієї вічної гамарні й закали табору, що скривається під шумною назвою — "Підальпейська Січ"!
Смичкове мешкання в 4-ому бльоці, під "Десяткою", урядовці Мешканевого Відділу зачисляли до найбільше вибагливих у таборі. В привітній, соняшній кімнаті, розрахованій на п'ятеро душ, жило собі зовсім вигідно восьмеро люда — в тому числі сім'я пана начальника Коробки — семеро душ, і як восьмий закріпився тут на правах автономної одиниці наш сердешний побратим, Пантелеймон Смичок. Там він займав окрему каютку, відгороджену від решти території перегородкою з непромокального брезенту, де міг справді почуватись як хазяїн домовитий, необмежений жодними посторонніми чинниками, домовласник. А в припливах божеської екстази, коли Терпсихора з Полігімнією на зміну заторкали чарівними пальцями найніжніші струни артистичної Смичкової душі, в таких хвилинах наш сердечний побратим міг сміло брати скрипку в руки і безконечно вигравати всякі скерца, чи інші віртуозні мадриґали, і в гадці не маючи, що хтось його за те вкаменує, злінчує, чи в найкращому разі, викине через вікно надвір.
Там, під "Десяткою", все йому прощали й вибачали і на всі його дивоглядні витівки дивилися крізь пальці, ба навіть ще й підпомагали і безкоштовно прали білля. Всіми тими благами наш сердечний побратим користувався з тієї самозрозумілої причини, що він не на жарт, а насправжки, сватався до доньки пана начальника Коробки, пані Лялі, молодої воєнної вдовички.
Отут уже ввесь здоровий глузд стояв ув обличчі нероз'ясненої темряви! Бо що це таке, справді, люди добрі? Має хлоп мешкання з комфортом і всіми вигодами включно з нареченою і, ні-сіло, ні-пало, кидає все те, виписується з реєстру городового козацтва і пристає до січовиків!..
Ну, про ту "Січ", чи то пак — 15-ий бльок, краще і не згадувати… Правда, цей 15-ий бльок і не скидався на бльок, як усі інші; колись, кажуть, за німців, була там овеча кошара, або свинюшник… В усякому разі — коли табір уже залюднився по саме нікуди, а переміщеного народу все прибувало й прибувало, тоді Мешканевий Відділ перегнав з інших бльоків усе чесне парубоцтво, не спутане досі сімейними посторонками, зігнав до 15-го бльоку і влаштував там такий гуртожиток, щось на 200 душ, на одній, довжелезній залі!.. А публіка там завелася така завадіяцька і бурлакувата, що, просто, втинай поли і тікай!
Ну, й куди ж тут притулитися і за що зачепитися непорочній артистичній натурі? Бо й чого шукати шовкокрилому метеликові в гнізді шершенів, та й чи знайде спільну мову з тічнею вовкулаків лірична, розжемчужена душа, над якою вітають Музи?..
— Збожеволів! — така була загальна опінія мешканців табору.
Та тут неофіційне таборове радіомовлення в особі всевідущої пані добродійки Язичинської висунуло свіжу концепцію: розійшовся з Лялею!
— Я зразу знала, що так буде! — гомоніла пані добродійка в неділю під каплицею. — Такий заржавілий, старий корінь, п'ятдесятка на шиї, зідіотів — куди йому до молодої вдовички! Розлетілося!.. Все розлетілося! Знаю з певного джерела, що Лялька ще в п'ятницю взяла від нього перстень, а в суботу проміняла його на три метри "крипдишини", бо більше не був вартий. За те голову можу дати!
Одначе дальший розвиток подій повністю перекреслив сміливу концепцію пані добродійки… Наш дорогий Смичок, як раніше, так і тепер був у найкращих взаєминах із своєю "Коробочкою", ходив з нею до театру і щовечора проводив її на проби мішаного церковного хору. Мало того: незабаром розійшлася чутка, що в найближчу неділю молодята несуть на оповіді!
Творилося щось несамовите! Що є?! Що сталося? — аж гуло, аж клекотіло скрізь по таборі. — От тоді то ми, гурток близьких Смичкових друзів, вирішили розплутати цей гордійський вузол.
Одного разу влаштували ми товариську вечірку з "варенухопитієм", на яку, розуміється, запросили також Смичка. А коли вже кожному з учасників злегка зашуміло в голові і всім розв'язалися язики, тоді ми гурмою насіли на нашого побратима й приперли до стіни:
— Ну, брате, тепер — признавайся! Чому ти втік від нареченої?
…І ми тоді почули його сповідь… Сповідь закоханого, старого парубка.
… Друзі мої! Щоб заспокоїти вашу цікавість — я мусітиму геть чисто розкрити перед вами мою душу, а це мені важко приходиться, бо я не звик виставляти її на публічний показ. Та сьогодні, після не знаю котрої там чарки, світ мені здається, як банька, а люди — як мухи!.. Сьогодні скажу, немов Сократ, випивши цикуту: Друзі мої, це вже не я!.. Це не я до вас балакаю! Це не той Смичок, що буває звичайно і щодень!.. Це інша якась істота, безцеремонно-балакуча, що еманувала з справжньої Смичкової істоти внаслідок спіритуального діяння отої каламутної рідини, що її старовинні римляни охристили "водою життя", а я назвав би її радше (не в обиду фундаторові!) "сирваткою життя", такого низького вона тепер ґатунку!..
Друзі мої! Ну, що ж… Хочете — вірте, хочете — ні, дивуйтеся — не дивуйтеся, беріть мене на посміх, а проте я матиму відвагу признатись вам, що я — закохався!..
Ну, факт, що закохався, сам собою ще нічого не каже; річ, бачите, не в тому, що закохався, а — як закохався! Отож мої друзі, я закохався не на сьогоднішню спортову манеру, а так якось на старосвітський лад… Так, либонь, любились та кохались в старі, добрі часи наші поштиві дідусі й бабуні, в благословенній епосі, коли найполум'яніша любовна страсть виливалася в ідилічних строфах пісоньки о.