Читати книгу - "Перелітні птахи (збірка), Керницький Іван"

Нижанківського:

…В саду зеленім раз зі мнов
Ягідки він збирав.
Святу мені відкрив любов —
Ягідкою назвав.

Солодкий чар любеньких слів
Він в серце влив моє!
Він перший раз сказав мені:
Люба — люблю тебе!..

… Егеж! Отак ще, може, потрохи, закохувались і ми, "стара война", в той незабутній час, коли гордо парадували по Академічній в одностроях старших гімназистів, з золотими нашивками на комірах, та й ще тоді, коли нам прийшлося проміняти шкільні однострої й нашивки — на вояцькі та під свист куль і акорди гітари творити єдину-неповторну, а яку ж, їйбо, гарну, стрілецьку романтику!..
Ех, милі друзі, це не те, зовсім не те, що твориться тепер, на наших очах!.. Чесне слово — я не знаю навіщо жити, коли життя стало таке примітивне і спростачене, живцем обдерте з усякого чару й принади!.. Придивіться, будь ласка, до нашого таборового побуту… Де ж ви бачите в ньому якусь принаду? Купа різноманітного люду зібралося в отару, мов барани, та й сидять одне одному на головах; що робить одиниця — видне всій громаді. Ви чхнули в одному куті табору, а з другого вам гукають "на здоров'я!" Впали всі заслони, затратилось поміж людьми поняття відстані і меж дозволеного й недозволеного, пристойного і непристойного, розпалися стіни святинь, що ними колись були домашні вогнища, а під їхніми розвалинами — погребано все: традиції, добрі звичаї і товариські форми.
А що вже й казати про — кохання, що самою своєю природою аж проситься, щоб не виставляти його на людське позорище?.. Що завжди повинно бути окутане тендітним серпанком чогось солодко-таємничого, недосказаного, овіяне романтичним чаром?.. А в нас що робиться?.. Ну, скажіть, куди ви заховаєтесь з вашими почуваннями перед влізливою юрбою, тим тисячеголовим смоком, що безцеремонно слідкує за кожним вашим кивком і віддихом? Скажіть — що має з собою почати на такому публічному прогоні пара закоханих людей, чи, хочби, молоде подружжя по шлюбі, коли винахідливий пан бльоковий спрямує їх якраз на перелюднену гімнастичну залю, де залягли покотом чи не всі, насильно запроторені мешканці якогось там місточка?..
Милі друзі, простіть мені, чудакові, може я занадто, розгарячився, а може це так з похмілля мене вдарило, але, їйбо! — не можу без хвилювання про ці речі говорити. Не знаю, може дехто з вас і почувався б у сьомому небі, як би так, нехітьма, як, непричком, я, опинився на спільному мешканні з… власною нареченою! Де ж таки справді — бути в такому тісному сусідстві з об'єктом вашого серця, мати кожну мить його на очах, на кожному кроці відчувати доторкальну близькість дорогої вам істоти, щохвилини насолоджуватися її появою — і в ранішній, і в вечірній, і в нічній туалеті, словом — такі вигоди й нагоди в серцевій ділянці, про які нашим старосвітським предкам не снилося й не марилося!..
Але все те — не для мене… Пізнім, осіннім присмерком, як нежданий і незаслужений дар богів, як веселка з неба в глуху заснулу твань озера — впало це щастя в моє черстве, старопарубоцьке серце. Сколихнулися озерні води, заграли шумними передзвонами і на баговинні давновідцвілих дум, надій і сподівань, розквітла, забуяла свіжа, як недільна роса, лелія кохання. Навіщо ж, заради чого силоміць і зарання підтинати їй пишну гілку? Хай же, поки час, ще росте і буяє моя горда лілея, хай триває якнайдовше ця чарівна ілюзія — моя любов, що в цьому окруженні скоріше скидається на сон, як на живу дійсність… А втім — все наше буття, все існування — одна Грандіозна ілюзія… все воно — сон-мара, а зважте, дорогі друзі, як невимовно легко, як світло стає вам на душі, коли після ґраве важких, кошмарних марень, у вашій приспаній свідомості, чи пак — розбудженій підсвідомості — хоч на мить, на відламок секунди розітне прикру темінь і забринить сріблистим елеґретто — такий ясний, чудовий сон?
І ось для цього, хай і короткотривалого гарного сну, для збереження моєї ілюзії хоч на два-три тижні перед шлюбом — я втік із четвертого бльоку…—
Ну, розуміється, нічого й казати: я попав на "Січ" — як той біблійний пророк у печеру з левами… Так, воно, зразу, не легко було звикнути до нового середовища, та тепер уже, начеб то, наломився… А вони, ці новітні "січовики" — нічого собі хлопці. Правда — буйні, бо буйні, і деколи відштовхують вас трохи кострубатою поведінкою, та годі, воно й не дивниця: одні прийшли від баворів, інші від фабрик, ще інші з фронту, де їм було набратися сальонових манер? А так, взагалі, вони дружні побратими, а такі вже вам щирі симпатяги: і хліба можете в них прикупити по дешевій ціні, і каляфонію десь роздобули, а коли їх попросите — то й закурити дадуть і в черзі за вас постоять. Сердечні волокити!.. Якби лише трохи менше бешкетували… А то завжди або на роверах поміж ліжками перегони влаштовують, або навкулачки б'ються, або, як довга ніч, в карти грають.
Та… карти — ще не лихо, в карти хай би собі грали, а от, коли стануть вигравати на губних гармонійках — то вже біда! Тоді вам здіймуть таку какофонію, що не доведи Господи! Ну, хай би вже собі грали і на гармонійках, і на дримбах, хоч це таки дуже поганенькі інструменти, але могли б мати наді мною хоч дрібку милосердя і не співати, не ревіти вічно отих (змилуйся Господи!) патріотичних, вояцьких, чи партизанських співанок!
Гай!.. Пішла про нас по світу поголоска, що ми, мовляв, українці, народ обдарований самобутньою пісенною культурою… Брехня! Самообман!.. Нема в нас музикального чуття настільки, що чорного за нігтем… Милі друзі, скажіть самі, як же можна співати зранку до вечора таку жахливу диковину:

"… Напиши до батька, напиши до неньки,
Напиши до любої дівчини,
Що гостра куля грудь мою пробила
О пів до другої години…"

Ну, та лібретна сторінка тієї "могильної" творчости — не моє діло, хай за неї лупається лице від сорому нашим віршоробам, але бо ж з музичного боку це жах!.. Ні форми в цьому, ні образу, ні барви, ні мелодики, а безмежна вбогість, дешевизна і суцільна латанина. Один мотив взятий у поляків, чи в словаків, інший вирваний в москалів, в якогось орденоносця Лебедєва-Кумача, чи з іншої частушки — і з того всього склеєний до купи потворний амальґамат, що називається українською підпільною, чи вояцькою піснею! Даремне шукали б ви у них тих вальорів, що їх мала стрілецька пісенна творчість, з її щирим, непідробленим ліризмом, своєрідною настроєвістю та романтикою. Дарма, дарма!.. Пропала романтика, дорогі друзі. Вмерла на віки. Може її заглушили назавжди в людських душах несамовиті фуґи бомбовозів, або адська музика літаючих торпед? А може її закатували у всесвітніх камерах тортур, живцем розп'яли на електризованих огорожах кацетів або спалили в крематоріях?..—
Не знаю, не знаю, дорогі друзі. Знаю лише, що сольові та хорові продукції моїх симпатичних співмешканців так мене вибили з ладу, що я тепер не спроможний працювати. Почав був наново гармонізувати Службу Божу за Леонтовичем — де ж там! — не йде, поза чотири фрази, написані раніше, далі не пішов. Та й чи взагалі можливе будьяке зосередження в такому чортівському млині, як наш 15-тий бльок? Ах, як би я мав таку вдачу, як безсмертний Штравс! Кажуть — йому найкраще йшла праця, коли в кухні бряжчали тарілки, а сімейна черідка галасувала на всі лади. А я так не можу! Я прагну тиші, тиші! Я тужу за спокоєм, нехай це буде, кінець-кінцем, спокій манастирської келії, або тюремної одиночки, розуміється, в якійсь гуманній, демократичній в'язниці. .
Та нехай!.. Я всі свої муки й страждання добро-охітно складаю в дань на вівтарі мойого кохання!.. Милі друзі — не можна бути понад міру щасливим, не можна ж пити дорогого питва з кількох келихів відразу, бо тоді швидко сп'янієш і втратиш у всьому смак. Так і в мене: довгі години душевної поневірки розпливаються, мов лихий сон, на саму згадку, що вони будуть в сотеро мені винагороджені блаженними хвилинами щастя, хвилинами, які в любові тривають вічність!
І щоб легкодушно не міняти цього щастя на дрібну монету, я вмисно постановив собі тільки раз на день зустрічатися з моєю милою, хоч і кожну мить, проведену вкупі з нею, я не проміняв би за всі скарби наших таборових спекулянтів. Я навмисне не вештаюся по таборі, щоб не зустріти її денебдь, в якійсь черзі, чи на стартовому майдані, чи на таборовому "корзо". Я каменію майже цілісінький день в бараці прикований до лежанки, як той арештант, я лежу, і — тужу! тужу! — і з великим нетерпінням дожидаю нашого щовечірнього побачення — в сьомій годині, біля четвертого бльоку!
Та вже з дві години перед умовленою зустріччю я страшенне хвилююся, я місця собі найти не можу! Як інститутка, що потайки вибірається вперше на баль — так і я, крадьки, денебудь в кутку, щоб не осмішитись перед хлопцями — причісуюсь та приглядаюся собі в прихованому дзеркалі… І, на моє горе, щодень знаходжу в ньому ту саму, до зануди знайому й осоружну, тільки щодень старшу маску закоханого дурня… Та вже невимовна розпач вкрадається в душу, коли стану оглядати мою, з дозволу сказавши, гардеробу!.. Ех, ви, панове елеґантики, таборові денді, вам, що парадуєте в модних костюмах і на трицалевих підошвах, і на думку ніколи не спаде, яку нестерпну муку переживає людина, що є закохана, а не має в що по-людськи одягнутися!.. Танталеві страждання ніщо в порівнянні до душевних тортур цього бідолахи, з його оскорбленням і почуттям меншевартости… Любов — це ж, взагалі, піднесене свято душ, а на весіллі душ повинно й тіло прибрати святкову подобу, як це, зрештою, чудово сказано в Євангелії, в притчі про гостей весільних…
Та чорта пухлого прибереш, а не святкову подобу, коли тебе з голови до п'ят обмундирували на діпівський лад! Черевики тобі дадуть не до пари, або й обидва на одну ногу, як куликівські холошні, штани з якогось кілометрового Фріца — завжди задовгі, сурдутина на американську манеру — завжди затісна і з короткими рукавами, плащ якийсь чудернацький, з воєнного шатра пошитий, османська шапка, — і те все ти маєш і про будень і про свято і в такому малп'ячому строю йдеш на стрічу з коханою дівчиною… Ех!..
А надобавок лиха, саме в той час, коли вже треба виходити, на твою бідну голову сипляться найстрашніші катастрофи! Тоді обов'язково рвуться шнурівки або шельки, відлітає ґумовий зап'яток, або відриваються ґудзики… І ти, небораче, метушишся, стікаєш рясним потом, шукаєш голки, ниток, шпаґату, цвяшків, молотка.