Читати книгу - "Перелітні птахи (збірка), Керницький Іван"

І в поспіху зв'язуєш шнурівки, прибиваєш зап'яток, пришиваєш ґудзики… І, знечев'я, смертно-холодний піт обливає тебе цілого: Боже мій, а коли вже пізно?.. Котра година?! Хлопці, Христа ради, котра година?..
Розуміється — годинника в мене немає ще з того часу, як мене у Відні, на Пратері, визволили від нього доблесні бійці з армії маршала Конєва… Та за те мої співмешканці — меткі хлопці, запобігливі, в них у декого і по-два, і по-три годинники на одній руці! І ти, шарпаний тривогою, шарпаєш собі й термосиш Влодка, Петра, чи Олексу, цього стягаєш із лежанки, того відриваєш від карт: — хлопці, кажіть котра година! Що?.. Шоста?.. Справді не далі?.. А в тебе, Грицю, Романе, Андрію?.. Ну, слава ж Тобі Господи, ще тільки шоста!.. Та буває, я все ж таки не довіряю всім їхнім годинникам і чвалаю ще під адміністративний будинок — подивитися на стінний хронометер, а то й біжу до Радіостудії — перевірити, чи це справді так…
… Нарешті, після всіх мозольних приготувань, підтоптаний Ді-Пі Ромео готовий на стрічу з таборовою Джулієттою!.. Ще тільки, модерним лицарським звичаєм, замість втикати за пояс кинджал — тиче в кишеню коробку з "кавґуммі", або табличку шоколяди, і все готово, і він іде, не йде — а лине, на крилах летить в обійми милої.
Він іде поміж бльоки неначе сонне видиво, його істота немов затратила зв'язок з реальним буттям: він уже не чує таборового гармідеру й тріскотіння захриплих гучномовців, не бачить обдряпаних бараків, скринь завалених сміттям і порожніми бляшанками, шнурків удекорованих мокрим біллям — все те набридле довкілля й надокучлива дійсність щезають з очей, затрачуються в свідомості, розпливаються в імлистому тумані…
… А з цього туману виринає, якби живцем викроєна з Бідермаєрівської картини, пречарівна візія: четвертий бльок… перший поверх… друге вікно праворуч… Одне крильце легко відхилене, грайливий вітерець фіранкою має… На підвіконні цвітуть настурції і чиясь рука підсипає пташкам кришки з хліба… Так!.. Це її кохана ручка, це її профіль майнув онтам, у вікні, це соняшнопромінний погляд її оченят блиснув з-поза фіранки й ошпарив тебе наскрізь!.. Блиснув! — і серце нашого Ромео заграло: форте-фортіссімо! — і ось воно вже гримить барабанно, як ваґнерівська оркестра, чи не хоче воно з надмірної втіхи заглушити спіжові контратони дзвона, що б'є сьому годину на вежі Готичної кірхи?
… Так! І сьогодні в неї буде та сама причіска, що вчора, яка їй так до лиця — гладка, з розділом посередині голови і з ясним, відкритим чолом, неначе соняшним прапором. І в русявому обрамуванні тієї причіски її личко, як у Леонардової Монни-Лізи, таке надхненне, сповнене вщерть мудрої жіночої ніжности і ласки… Так, і сьогодні вона одягне вишивану блюзку — мережану казку, таку легковійну, прозірчасту, з багатством пишних узорів, а на плечі накине жакетик, а до жакетика пришпилить букет запашних конвалій— І ти візьмеш її за руку, свіжу, запашну, як цей букет і ви вдвійку підете на пробу хору — Ти стоятимеш вгорі, за пультом диригента, а перед тобою — в першому ряді, між сопранами, третя з лівої руки, лицем в лице, віч-на-віч з тобою — вона, твоя наречена, твоя Монна-Ліза в українській блюзочці, з букетом свіжих конвалій. Ти диригуєш, а вона бере сопранове сольо з "Пісні перемоги": "Благословен гряди во ім'я Господнє!" А тоді розпромінена й набреніла щастям душа закоханого диригента відгукнеться в одвіт могутнім, бадьорим маестозо: "Осанна! Осанна Богові і нашому коханню! Осанна во вишних!"
— Дорогі друзі, відкрити вам велику таємницю? Сказати вам — хто поет над поетами, мистець над мистцями і композитор над композиторами?.. Душа закоханого!.. Боже мій, коли б так винахідники всього світу перестали переганяти один одного в винахідництві засобів убивства, а зійшлися всі, в одну вчену раду і спільними зусиллями придумали такий чудесний фонограф, що записував би музику закоханого серця!.. І щоб перший такий апарат заінсталювали в моє стривожене серце!.. Друзі мої!.. Які пречудові, неповторні твори влилися б тоді в музичну скарбницю людства! Постали б симфонії, ораторії, гимни, що їм рівних геніяльности наснагою треба було б шукати хіба в космічному оркестрі, в отих "Соняшних клярнетах", про які співав давній Тичина, або в хоралах Серафимів, що розлягаються довкола Престолу Всевишнього!..
— Мої друзі: ось вам моя сповідь і моя відповідь на ваше питання— Тепер уже знаєте — чому я втікав від нареченої? Щоб мати змогу приходити до неї щовечора на любовні зустрічі. Думайте собі, що хочете і судіть, як хочете. Я відкрив вам всю мою душу і в заміну за те не бажаю нічого, прошу вас тільки, скажіть мені, на милість Божу, котра тепер година?.. Що?! Чверть на сьому? А в вас, пане-товаришу? І в вас таксамо? Ну, тоді прощайте, дорогі друзі, мені пора: в мене в сьомій годині любовна зустріч під четвертим бльоком.
Після того, як наш друг Пантелеймон Смичок вийшов, чи то пак — вилетів з кімнати, ми добру хвилину були під враженням його хвилюючої розповіді і, розгублені, мовчали. Та згодом в кімнаті піднявся гамір і вслід за нашим другом посипались всякі з'їдливі завваги.
— А то мамалиґа! — глумились молодики. — То він сидить ввесь день у бараці і не висуне надвір носа, щоб не зустрітись з нареченою, а за той час його весела вдовичка водиться до ліса "на конвалії" щодень з іншими кавалерами!
— Ідійот!
— Оферма!
— А, може, ні одне, ні друге, — сказав хтось із старших. — Може це тільки — останній романтик?

III. НА ЗЕМЛІ ВАШІНҐТОНА

"ЗАСЕЙФУВАЛИ"

Фред і Джан, сердечні приятелі, що від непам'ятних часів робили разом в одній шапі, розпочали свій "вікенд", розуміється, зараз в п'ятницю пополудні, як тільки взяли "пейду". В такі, звичайно дні, завжди так бувало, що вони брали підземку і їхали просто на долину міста; та тоді, в п'ятницю, якби змовились оба — йти додому пішки.
— Гарна погода, перейдемося трохи по свіжому повітрю, — дораджував Джан.
— Та й зашпаруємо по шустці, — добавив Фред, нібито жартом.
Але Джан потрактував справу серйозно:
— А щоб ти знав: що в кишені, то засейфоване! Правда, в старому краю казали: "Фрайтер — не саржа, шустка — не гроші", та це тільки так говориться. А шустка сюди, шустка туди та й доляр лопнув.
Джан витягнув в кишені "дайма", що був призначений на їзду підземкою, хухнув на нього та переложив у другу кишеню.
— О! То вже є чистий зиск.
— Я ще не можу їхати собвеєм через тих п'яниць, — тлумачився Фред. — Біля кого не сядеш, до кого не нахилишся — від кожного їде брагою, аж тебе на воніти збирає! Ти мені скажи, на милий Біг, як це можливе, щоб чоловік так зараня міг бути п'яний? Ледве з роботи вийшов, а вже зачемеричився.
— Е, люди на все знайдуть спосіб, — похитав Джан головою.
Отак гуторячи, наші приятелі не пройшли, може, і три бльоки, як на вуглі четвертого застрягли неначе вкопані. Заскочені несподіванкою стояли та вдивлялися в яскравий шильд "Бар енд Ґріл", що горів усіми барвами веселки, і не могли вийти з дива.
— Слухай, Джан, — промовив Фред розгублено, — ти собі пригадуєш, щоб на цьому корнері була коли-небудь коршма?
— Ніколи, як світ світом! Я ж переходив, чи переїздив туди не раз, чи два, а тисячі разів, але чогось подібного на коршму ніколи не завважив. Тут пральня була це так, але коршма?..
— Я ж кажу: тут льондра була споконвіку! — гарячкувався Фред. — Я знаю той квартал, як власну кишеню. Он там, під 145-им нумером живе мій кум!
Спантеличені приятелі зажурилися не на жарт, бо тут стануло руба питання довіря до їх власних змислів. Проте всі зовнішні признаки промовляли радше за тим, що установа на розі вулиці це таки не пральня, бо й випари, що бухали через двері, зовсім не тхнули содою, чи милом, а трохи іншими хемікаліями. Та й двійко джентелменів, що саме заживали солодкого, післяобідного сну, простягнувшись побіч на хіднику й дружньо обнявши один одного за шию, — теж не робили враження, що вони вийшли з пральні.
Врешті Джан відважився на рішучий крок:
— Знаєш, Фред, хоч і як я не люблю ходити по таких пляцах, то тут, просто з цікавости, вступлю подивитися, що воно за мара.
— Каман! Переконаємось, як воно є на ділі!
І дивне диво! Не встигли наші приятелі переступити поріг корчми, як їхні змисли зараз почали нормальну працю. Туман, що окутав їхні голови — розпорошився, зла омана щезла, а всі сумнівні квестії роз'яснилися в одному менті. Джан відразу пригадав собі, що як далеко в давнину сягає його пам'ять, на цьому місці завжди стояв бар, а Фред аж тепер освідомив собі цю незаперечну істину, що це в тому, саме, бизнесі його кум є партнером.
Задоволені, що їхні змисли в належному порядку, наші приятелі злегка замаркували охоту йти додому, але їх зараз обскочили друзі та попросили до бари подивитися на телевізію; а за барою стояв Фредів кум, як побачив Фреда, крикнув "Галов, Фред!", а Фред крикнув: "Галов, Джов!" — поставив троє пив, потім три горілки, ну, а далі події покотилися втоптаною стежкою —
Може за три, або й чотири години часу наші приятелі вийшли з бару в такому прекрасному гуморі, що зараз на 3-ій Евню перепинив їх "кап" та попросив втаємничити і його в загадку їх галасливої радости. Наші приятелі, вимахуючи руками один наперед одного, довго та завзято толкували представникові публічного спокою, як то вони, несподівано, затратили були почуття пам'яти, і як потім, в чудотворний, просто, спосіб його відзискали.
Та ледве скінчили переговори з полісменом, як, раптом, Джан протер собі очі і шарпнув Фреда за рукав.
— Слухай, Фред, — шепнув тривожним голосом, — ти собі пригадуєш, щоб на тамтому корнері була коли-небудь коршма?
— Та ніколи в світі! — божився Фред. — Я присягнути можу, що нині рано там була ґросерня!
— Тьфу! — плюнув Джан із пересердям, — знову до нас щось приступає! Хіба що, треба йти, переконатися?..
І так вони вже "переконувалися", як довго мандрували з долішньої на горішню частину міста. Куди на жарт не повернулися — завжди мусіли натрапити на шинок і то знаходили його в такому місці, в якому ніколи не сподівалися його надибати. Вони вже, потім, старалися оминати здалека кожну корчму, тікали щосили в ослаблених ногах від примарних, неонових "сайнів", що як блудні вогні манили їх та вабили до себе, та все дарма, якась нечиста сила щораз пхала їх силоміць в самі двері "бару".
А цікава річ, що ця нечиста сила втратила свою чортівську міць рівно з 3-ою годиною ночі, коли в цілому місті замикають шинки.