Читати книгу - "Перелітні птахи (збірка), Керницький Іван"

Тоді вже нічого більше їм не "привиджувалося" та не тягнуло їх до себе. В тім наші приятелі були під кінець їхньої мандрівки такі зморені, що навіть не могли собі пригадати, чи вони одержали "пейду" за тиждень праці, чи ні. Все промовляло б за тим, що не одержали, бо й калитки світили пусткою і кишені пополотніли.
Аж коли розходилися додому і казали собі "надобраніч", тоді Джан пощупав одну кишеню, пощупав другу, а з третьої витягнув тріюмфально відложеного "дайма". Фред порився у своїх кишенях і також надибав "дайма". Прижмурив око—
— Засейфували, що? — спитав Джана.
— Велл, — зідхнув Джан і махнув рукою.

ДОБРИЙ ЧОЛОВІК

Відбувалися збори членів Т-ва ім. Федя Триндика, 135-го Відділу Союзу "Добра Смерть". Більшість учасників була з новоприбулих, лише в президії засідало кілька старих могіканів, з біленькими головами та з "пеліканами" в нагрудних кишенях. Правда, може ще дехто з "старих" чи "нових" засидівся унизу, в барі, звідки раз-у-раз долітав тріскіт телевізії та принагідні сольові виступи на нуту "Бодай ся когут знудив".
Але й без їхньої участи збори проходили поділовому, згідно з денним порядком. Коли вичерпано першу частину денного порядку, голова встав, проголосив перерву, і вся президія та ще дехто з членства також подалися в "підпілля", щоб там набратися сил і розмаху до дальшої діяльности.
Тоді, саме, з першого ряду підвівся якийсь лисавий чоловяга і, тримаючи в руці готовий до "колекти" капелюх, звернувся до приявних із таким словом:
— Велл, дорогі браття і сестри, тепер наступає такий пункт, жи має бути колекта. Пліз, не муфуйтеся з галі, а кожний сягніть рукою до кишені і дайте щось на народну ціль.
І пройшов з капелюхом по залі.
Люди з тупим самозреченням погодилися на це неминуче лихо, раді бодай тим, що промова була коротка. А що приявні були, в більшості, скитальці, то, розуміється в капелюх не летіли зараз п'ятки, а так, переважно, капали "бики" і "дайми". Хіба що знайшовся якийсь вийнятковий патріот і кинув "кводра".
Але збирач був, мабуть, задоволений вислідом "колекти", бо нікого не лаяв і не відкликався до нашої національної чести. Не рахуючи зібраних дрібняків, сховав їх до кишені, натяг капелюх на голову та й пішов за президією.
Минула перерва і президія з новими силами та з рум'яними, як спілі помідори, обличчями, вернулися на свої місця. Тепер наради покотилися жвавіше, з більшим ентузіязмом. Після дискусії та вільних пропозицій, голова зборів поправив два своїх "пелікани" в кишенці, прибрав урочистий вигляд та почав жарити промову: про вікову трагедію української нації, про її муки, страждання, героїчну визвольну боротьбу…
Я торкнув у бік мого сусіда:
— Слухай, ця промова недобре віщує…
— Чому?
— Мабуть знов буде колекта…
— Чи ти здурів? Уже ж така була!
— Це так, але я знаю з гіркого досвіду, що коли мова сходить на страждання українського народу, то обов'язково мусить бути "колекта".
— Ет, не крякай наперед! — буркнув мій сусід.
… Але до нещастя не дійшло відразу, бо шановний промовець тортурував нас ще биту годину, розкриваючи перед нами на всю широчінь картину мартирологи нашої нації — Аж у найдраматичнішому моменті, коли вже наше сумління було розпалене до червоного і всі, включно з промовцем, були зворушені до сліз, — у цей мент на столі з'явився пострах усіх наших зібрань, віч та маніфестацій, отой зловіщий капелюх, і впало страшне слово:
— Колекта!
Розуміється, на залі почався галас! Залунали голоси:
— А це що за порядки?! Два рази колекта? Вже раз була, ми вже давали!
Містер голова, а слідом за ним, вся президія не могли зразу збагнути, в чому справа. Аж устав мій сусід та пояснив білим головам, що під час того, коли вони вийшли скріпити свої надщерблені сили, якийсь добрий чоловік виручив їх і перевів збірку на народні потреби.
Тоді наша президія зовсім збараніла! Містер-голова з рум'яного — зробився синій, як базник:
— Велл, панство, то не може бути! Ми нікому не казали колектувати! Той чоловік не був з Управи!.. А як він виглядав?..
— Та як? Виглядав, як чоловік!.. Був лисий і мав зелений капелюх.
— Зелений капелюх! — скрикнув містер-секретар. — Я вже знаю!.. То мусів бути той бом Олекса з десятої вулиці! Я ж бачив його в барі і дивувався, звідки він набрав стільки ніклів!..
— Каман за мною! — кинув бойове гасло містер-голова і всі біленькі голови, а за ними купа членства кинулися сходами вниз.
Незабаром справа вияснилась: якийсь волоцюга з вулиці прийшов собі на наші збори і користаючи з нагоди, що в залі були "ґрінори", які не знали що він за парсуна, зробив колекту на "рідну кишеню". Знайшли його, потім, аж у третій корчмі, в солодко-блаженному настрої— Знайшли його і зелений капелюх, та не знайшли біля нього й зламаного цента.

"НАРІКАЙЛИ"

Розповідав мені Волтер, моєї сестри Теклі син, — він, значить, колись служив при Нейві, а тепер робить при будові гавзів на Лонґ Айланд, розповідав мені одну таку історію— Не присягну вам, чи вона правдива, бо наш Волтер коли щось розповідає, то любить трошки прибрехати— Але це вже не моя річ. Знаєте, як казали в Старому Краю: за що купив — за те продаю.
Велл, це було так:
Приїхав на будову Волтерів бос та й каже:
— Слухай, Владзю, тут зараз прийдуть до роботи три свіжі хлопи, такі — з переселенців, може, навіть, твої лянцмани?.. Таких робітників я недоконче люблю, але дуже просилися, то я взяв їх на спробунок. Я плачу їм тільки по 75 центів на годину… Що будуть годні, хай роблять, а ти надглядай над ними, я віддаю їх під твою руку.
Ол райт, нема, нема, — приходять. Ну, то зразу пізнати вчених людей: вбрані, підголені, в краватках, ну, джентелмени, де-цо! Один був наш, український, а другий поляк, та оба з Галичини, навіть з того самого повіту! Той польський мав на ім'я Мостовіч і служив колись за капітана при вуланах, а наш якось інакше називався, але також у Старому Краю це була грубша шишка: лоєр та й ще посол до сойму, або, по-нашому, конгресмен, чуєте?.. Оба були середніх років, так — поміж сорок і п'ятдесят, а третій може таксамо застарий, а може трохи молодший, але черствіший за тих двох, мускулистий і на твари загорілий, з вигляду — ніби грек, ніби мадяр, щось коло того.
Приступають ці два перші до Волтера, представляються, файно-красно подають руки, а той третій, що подобав на грека, тільки сказав як називається, "Рачкіс-Пачкіс", чи як там, а потім поплював у жмені, вхопив тачки з цементом і попер, аж задудніло!
Ну, що ж, тоді Волтер каже, ніби до цього нашого і польського:
— Бачите, я розумію, що ви вчені люди і до такої роботи не звикли, але нічого вам на це не пораджу. Я стою тут за формана і мушу дати вам якесь зайняття. Але я не розказую вам — робіть се, чи те, пробуйте самі, що здужаєте.
Ол райт, взяв той, польський, тачки в руки — та й не рушить з місця— Взяв наш, посунув пару футів, а тачки — мах! — та й кинули ним на землю!
— Легко, легко! — кричить Волтер, — не позабивайтеся, до мари тяжкої, бо нащо мені того троблю? Не чіпайте тачок, це не для вас робота. Беріть по відрові і носіть воду до бочки.
А вода була трошки подальше, отак, як би два бльоки ходу. Яму на студню вже прокопано, тільки пайпи ще були сконектовані. А як машина молола цемент, тоді воду носилося руками.
Позабирали вони відра, пішли носити воду. Обернули, може, з-три рази туди і назад — ого, вже ґуд-бай!.. Попріли, позадихувались, стогнуть, обтираються хустинками.
— Що з вами, панове? — питає Волтер. — Вже'сте-ся помучили?
— Ой, помучились, пане форман, бідькаються сіромахи. Ми, кажуть, не годні так тяжко робити. Ми собі гадали, що в Америці індустрія стоїть високо і не треба води носити — Та й ще, кажуть, така сакраментська гарячка!.. Дайте нам, пане форман, таку роботу, щоб у холодку.
— Окей! — каже Волтер, дістанете роботу в холодку. Дивіться — там стоїть таке сито, що пісок пересіває. Ану, побавтеся трохи піском— Та не беріть, борони Боже, по повній шафлі, а так, по-половинці. Так робіть, аби вам було добре.
Позабирали вони шафлі, пішли сіяти пісок. А той третій, "Рачкіс-Пачкіс", чи як там, ввесь час увихається коло тачок, і нічого не каже, не закладає жадної скарги, де ж там! — ще й собі посвистує!
Ну, Волтер стоїть з боку і вачує, як вони сіятимуть той пісок— Правда, зразу брали по-пів шафлі, як їм Волтер казав, але, потім, щось собі поміркували і нічого не беруть, тільки махають порожніми лопатами — А далі, видно, і це їм надокучило, бо цілком застапували роботу, поспиралися на держаки і балакають.
Наш, український, каже:
— Так, так, пане капітане! Нема що казати — гарний обходимо юбілєуш!
— Та який юбілєуш? — питає поляк.
— А ви що, не пам'ятаєте?.. Та ж вчора минуло десять років, як ваша Польща виповіла Гітлерові війну!
— Гм, то у вас, панє посьлє, щось, ніби, пам'ять шванкує— То не Польща видала Гітлєрові войну, лише ця каналія напала на нас!
— А чого ви з ним задиралися? Хотів коритаж — хай би був брав. А тепер не маєте ні хати, ні коритаря, ні сіней, ні пивниці…
— Ой, так, так… — зідхнув поляк і замовк. Видно, що не був задиркуватий і не хотів починати суперечки, але наш присилився до нього, як та оса та й все — дюґ! — його, та й дюґ!
— Ото вас, каже, вирихтували ваші аліянти! Вже нам, українцям немає жалю, бо нам і так зробили рекляму, що ми "фашисти", але ж ви — такі були вірні союзники, і свій уряд мали в Лондоні, і воювали дідько не знає де, — і до чого дослужилися? До тачок та лопати?..
— Ой, так, так, — застогнав поляк. — А наш далі ріже його без ножа:
— Таке було моцарство і трісло, гей булька на воді! Вже нам, українцям, немає жалю, бо ми не посідали держави та й нічого не втратили, але ж ви хвалилися, що ні одного ґузика не позволите собі відпороти!..
Відай згадка про ті ґузики трохи вколола поляка, бо почав відгризатися:
— Ну, каже, ми, поляки, тим не журимось, ми мали державу довгі роки, мали своїх королів, президентів, — і знову будемо мати, а ви, українці, нічого не мали, не маєте і мати не будете. Одне, що ви знаєте, це проголосити державність, але втримати її вже не дасьте ради!
Ну, така бесіда, то вже нашому не припала до смаку, але не показує по собі злости, а починає собі кпити:
— Так, це правда, ви мали королів, але їх миші з'їли —
Велл, як поляк це почув, то такий жаль взяв його за серце, що трохи не розплакався!..
— То ви нам, каже, Польщу завалили! Ми билися на фронті, кров свою проливали, а ви нам ніж у плечі встромили!
А тоді наш, як його присяде та давай йому цабанити:
— Що ви, каже, з глузду з'їхали?..