Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Ти так і працюєш в салоні?

— Ага, зараз вийшла на перекур.

— Ви шо так рано починаєте працювати? 

— Краса ніколи не спить. Дівчатам ноготочки і бровки треба 24/7.

— Ото ніколи вас, дівчат, з тим не розумів. 

— Мовчи вже. Тобі від природи краси дісталось вагон і маленький візок. А декому потрібно за це ще гроші платити.

— Що мені там від природи дісталось?

— Шамсудінов, тобі хочеться комплементів?

— Ой ні, дякую. Тільки що в кав’ярні дівчина підійшла, сказала, що бачила, як я вчора грав.

— Автограф просила?

— Ні, тільки так дивно на мене дивилась.

— Ну ти хоч номерок взяв?

— Який?

— Телефону, дурень. 

— Та я навіть якось не подумав. Не знаю…Ти вже як мама, до речі. Завжди хоче мене з кимось познайомити. Сьогодні там якась її подруга приходить з дочкою.

— О, доця маминої подруги. Там, напевно, золота медаль в комплекті з червоним дипломом і перспективною роботою. А ще вміє вишивати, готувати, як в ресторані, і прибирає кожного дня за тобою труси.

— Ти описала все те, чого в тобі немає?

— Іди до дупи. 

— Шуткую. Ти ж знаєш, що мені не потрібна дівчина, яка буде мені десять варіацій борщу варити. Глянь лише на мою маму: коли вона починає готувати, то краще сховатись у бункер. Але це не заважає ні їй, ані татові.

— То тато в тебе нормальний мужик. Згадай мого. Скільки разів я чула про те, що дівчина не повинна весь свій час думати про кар’єру, а повинна вчитись добре готувати, щоб порадувати свого чоловіка. Фу, мені погано, коли згадую цю фігню.

— Не парься. Якщо не знайдеш собі нормального хлопця, то я візьму тебе заміж. 

— Візьме він мене. Пф. Ви тільки послухайте. Хто сказав, що я за тебе піду?

Не можу не посміхатись, тому що такі розмови з Оксаною завжди піднімають мені настрій. Ми перемиємо кістки всім: чоловікам, жінкам, політичній системі. Ну, а на решту вже можна поговорити про останній переглянутий фільм або ще щось. 

— Так про що ти хотів поговорити?

Курва…я вже й забув, що хотів поговорити на одну дуже важливу тему. Але зараз розумію, що не до кінця впевнений, що моя проблема — проблема. Можливо, я просто втомився. Так, це точно. Я б не був гарним актором, якби це мені не подобалось. І що то я собі придумав? 

— А, та забий, — мені навіть стало якось по-дивному легше, коли я вирішив не підіймати тему моєї екзистенційної кризи. 

— Впевнений? —  я уявляю, як Ксю підіймає брову, коли питає це. 

— Таа, — стараюся звучати впевнено. — То мені просто щось в голову стрельнуло. Не переймайся. 

— Ну дивись сам. Якщо передумаєш, ти знаєш, де мене шукати. 

— Так-так.

Знаю, де тебе шукати. В іншому бляха місті, куди їхати шість годин потягом. А потім ще треба знайти, де знаходиться той салон, в якому ти працюєш і набратися сміливості. Просто для того, щоб зізнатись, що справа всього мого життя — лайно собаче. Класичний я. Навіть вже не дивує.

— Так, тоді я побігла. Не можна головному менеджеру виходити так довго на перекур.

— Коли це тебе почали хвилювати правила?

— Іди до дупи, Шамсудінов.

— Повторюєшся, але я теж тебе кохаю, мала.

Ось і все. Хто злякався своїх власних думок? Так, це я — Олександр Шамсудінов. Вітаю, йолопе. Чому в моїй голові все виглядає таким простим, а коли діло доходить до слів, то в мене язик втягується в одне місце? Чому я просто не можу бути відвертим? Тому що боюсь засудження. Завжди боявся. Але ж Оксана мене на засудить, я в цьому впевнений. Та що, коли я просто перейду межу? І вона просто скаже: баста, любий, голова від тебе болить. 

Зітхаю й сідаю на лавку в затінку. Я пройшов не так вже й багато. Просто пялюсь на свої кросівки і намагаюсь спіймати хоч одну думку за хвіст. Але всі вони тікають, наче таргани, коли включаєш світло. В кишені вібрує телефон. Було б круто, якби Оксана на такій відстані змогла прочитати мої думки, все зрозуміла і зараз пише мені рішення всіх моїх проблем. Але ні, на екрані повідомлення від мами:

Ма:

Купи щось солодке до чаю. Лариса прийде о 15:00.

Я:

Ок

Хто приходить в гості о такій порі? Вже не обід, але ще не час вечері. Але хто я такий, щоб вирішувати такі питання? Я своє життя не можу поскладати, як треба. Та я навіть не можу розповісти про свої проблеми найкращій подрузі! 

***

По солодке заходжу до маминої улюбленої цукерні. Невеликий такий магазинчик, в якому три людини — вже натовп. Але солодощі тут ну просто вау. Серйозно. Це не звичайні такі тістечка або торти, як з магазину —  ті, з таким пластмасовим смаком і купою хімії. А смачнющі еклери, або медовик (обожнюю цей торт), або печиво з цукровою пудрою та горішками. Все на вагу, але ти просто не вийдеш звідси тільки з чимось одним. Мені пощастило — я взагалі не набираю вагу від зайвих калорій. Але якби мій організм не був таким, то я б перетворився в товстуна саме через цей магазинчик. Вага, до речі, одна з тем, яка ніколи не викликала в мені комплекси. Серйозно. В школі мене називали глистою. Не найкраща кличка для хлопця. Але це мене взагалі не чіпало.