Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

За стійкою стоїть дівчина з яскраво-рожевим волоссям. Вона дивним чином вписується в цю кольорову гамму, тому що відтінок рожевого такий приємний, зефірний. І смарагдовий фартух на ній добре пасує до кольору волосся. Мельком дивлюсь на бейджик — дівчину звати Рита. Новенька, мабуть, тому що раніше я її тут не бачив і купував завжди каву у Миросі або у Роми. Мирося завжди мені посміхалась і давала взимку до кави не один безкоштовний пряник, а два. 

— Доброго ранку, — Рита дивиться мені в очі, тому я їх відводжу і дивлюсь на дошку з меню. І так все знаю напам’ять, але дуже не люблю, коли незнайомі люди дивляться мені у вічі. — Що будете замовляти?

— Будь ласка, чорну каву і рогалик з шоколадом.

Так, звичайна чорна кава. Коли я їм щось солодке, то треба дотримуватись рівноваги — солодкий, що аж дупа злипнеться, рогалик і гіркувата кава. Якщо взяти, наприклад, капучіно з карамельним сиропом, то вже буде занадто. А чудове поєднання звичайної кави і випічки — це класика. Але капучіно я зазвичай беру, коли їм щось солоне. Так, я дуже дивна людина, знаю. 

— Це все? — дівчина натискає кнопки на касовому апараті. 

— Все, — дістаю з кишені телефон, щоб рохрахуватись картою. 

— Можете сідати на місце, а я принесу ваше замовлення, — Рита посміхається, а мені ніяково. 

Так, блін! Я — актор, і я дивлюсь на людей зі сцени більшу частину свого життя. Але я ненавиджу, коли мені дивляться в очі. Відчуваю себе…наче під дуже яскравим світлом. Наче бачу, як мене роздивляються, аналізують, засуджують. Так, на актора в мені впевненості просто нуль. Зеро. Ненавиджу це відчуття. 

Коли дівчина приносить каву і рогалик з шоколадом, то я переглядаю стрічку Інстаграму. Оксана точно зробила б цьому закладі вже мільйон фотографій. В мене ж руки не з того місця.

— Будь ласка, — вона знову посміхається.

— Дякую, — відчуваю себе ще більш ніяково.

— Я вас вчора бачила в театрі, — випалює вона. Чи можна відчути себе ще більш тупо? Ну, типу, я не знаменитість. Але Рита так дивиться на мене. — Мені дуже сподобався ваш персонаж. 

— А…дякую, — відчуваю, як щоки горять, — мені приємно. 

Господи, Саша, досить виставляти себе ще більшим дурнем. Ти, бляха, кожного дня проводиш на сцені, де на тебе дивляться люди. А ти поводишся так, наче в тебе язик присох до піднебіння. Йолоп. 

— Приємного апетиту, — дівчина дуже задоволена собою, а мені вже не дуже хочеться їсти. Ну чому…чому я не вмію себе поводити з людьми на вулиці? Чому я, бляха, не можу просто взяти і зіграти роль нормального хлопця? Адже я це вмію! 

Нарешті Рита повертається до своєї роботи, а я вчуся заново дихати. Можливо, так на мене діє увага протилежної статі? В мене завжди були проблеми з тим, як спілкуватись з дівчатами. Тільки з Оксаною в нас спільний вайб і ніякого натяку на кохання. З іншими мені ж якось важко говорити — я не зовсім їх розумію. Знову мені здається, що мене аналізують. Типу в неї в голові з’являється маленький екранчик, на якому вся інформація про мене: 

Саша

Хлопець

Вроді симпатичний

Мовчазний

Грає в театрі

Ось і вся інформація про мене. Моє ціле життя можна просто описати цими шістьма словами. Браво! Чому на сцені я можу бути відвертим, щирим, а в реальному житті наче ці всі навички зникають? Мабуть, тому що це вміє мій персонаж. І так просто одягти чергову маску, зіграти роль. А в житті, без костюму — це просто звичайний я. І він порожній, як целофановий пакет, що літає по дорозі. Тільки я можу собі так похєрити весь настрій з самого ранку. Мій внутрішний голос ніколи не мовчить, і це бісить. 

Дуже пізно згадую про те, що я збирався взяти каву з собою і подзвонити Оксані. Так, я міг би це зробити в кафе, але дуже не хочеться вивертати свою душу перед незнайомими людьми. Мало хто зверне увагу, але я всеодно буду про це думати. Взагалі, не дуже люблю людей, які говорять по телефону в публічних місцях або в громадському транспорті. Так-так, всім дуже цікаво послухати про те, як Лєночка купила собі нову сумку, а твоя сусідка з третього поверху спить з усіма. 

Оксані не довелось довго чекати, тому що їм я занадто швидко. Мені дуже хочеться поговорити, тому я скоренько розправляюсь з рогаликом та кавою, і вискакую назад на пекельну вулицю. Якщо від кав’ярні перейти дорогу, а потім повернути направо, то можна вийти на довгу-довгу алею з деревами. Тут стоять лавки, на яких сплять бомжі, товпляться голуби, полюючи на крихти від бабусьок — все як завжди. І тут можна довго йти, поки не дійдеш аж до набережної з тою смердючою річкою. 

Надягаю навушники і нарешті дзвоню Ксю. Мені треба з кимось поговорити. І найкраща подруга — це ідеальний варіант. Знаю, що не буде засуджувати, та й по голівці не погладить. Можливо, це не правильно, але мені просто потрібно, щоб хтось сказав, що мої думки — не маячня. 

— Хало, — чую знайомий голос на тому кінці. — Думала, що ти вже забув.

— Ні, снідав, — посміхаюсь на звук її голосу, — привіт, руда. 

— В тебе сьогодні немає репетиції?

— Сьогодні довгожданий вихідний. День, на який плануєш дуже багато, а потім валяєшся з телефоном в руці до заходу сонця.

— Ууу, я навіть не пам’ятаю, коли у мене був останній вихідний, якщо чесно.