Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Чую з кухні, що батьки вже прокинулись: дзвін тарілок, гуркіт кофемашини, наче злітає космічний корабель, ледь чутне радіо. В інший день, ще кілька місяців назад, я б просто пішов снідати, а потім зайнявся своїми справами. А зараз мене просто зжирають зсередини думки, що це все неправильно. Неправильно те, що я до сих пір живу з батьками, що я все життя займаюсь одним і тим же, що я боюсь вилізти з тієї дурної зони комфорту. Навіть фізично відчуваю, як з кожним днем те комфортне тепле болото затягує мене все глибше. Дуже не хочеться прокинутись років через двадцять і зрозуміти, що все життя пройшло повз. Так, знаю, зараз і літні люди здійснюють мандрівки навколо світу і стрибають з парашутом. А що роблю я? Нарікаю на своє життя, але без конкретних дій. Гидко…

Здається, що для того, щоб встати з ліжка, треба прикласти титанічне зусилля. Але я вже на ногах. Підлога так приємно холодить стопи. Добре, що я нарешті позбувся того пухнастого килиму, який тут лежав років десять. В мене на нього вже була алергія. У ванній кімнаті теж приємна прохолода і пахне моїм улюбленим освіжувачем повітря з ваніллю. Так, в мене є улюблений освіжувач повітря. Просто не дуже подобаються ті класичні запахи морського бризу, чи що там ще є. Люблю теплі аромати. Так, я знаю, що я дивний. 

Сьогодні вирішую не снідати з батьками, а поїхати до центру містечка, щоб там випити кави. Хочеться просто зробити щось незвичне — те, що я не роблю кожного разу, коли маю вихідні. Просто хочеться зійти з протореного шляху і довести, в першу чергу собі, що я не застряг. Але боюсь, цього запалу вистачить тільки на поїздку до міста. А потім я знову повернусь до старого болота.  

Це відчуття, мабуть, знайоме абсолютно всім. Коли ти прокидаєшся з тонною мотивації, ти твердо націлений змінити своє життя. І це здається дуже простим: треба взяти і зробити. Але варто тільки підняти свою дупу з ліжка, і знаходиться тисяча і одна справа, щоб цього не робити. І ти думаєш, що почнеш завтра, з понеділка, з наступного місяця, з нового року. Але не починаєш. Те ілюзорне завтра так і не наступає. А твої мрії залишаються лиш яскравими фантазіями в голові. Ти повертаєшся до них вночі, перед тим як заснути. Обіцяєш собі хоч щось змінити. Але ні. Та мотивація просто зникає. Шкода, що її не можна закупорити в невеличкий такий флакон, як для парфумів. І коли ти не можеш встати і зробити те, про що мрієш, то просто пшикаєш на себе і все виходить, знову на коні. А ніфіга! 

За своє життя я прочитав лише одну книгу по психології. Щось про мотивацію. І єдине, що запам’яталось — це те, що спочатку треба робити через силу. Змушувати себе перебороти цю ідіотську думку завтра. Просто береш і робиш. Не раз помічаю, що на мені це працює на всі сто відсотків. Я змушував себе готуватись до тестів в училищі. Не хотілось так сильно, що аж все боліло. Але я себе змушував, і під кінець виявилося, що підготовка вже не така й довга, а тести не такі вже й складні. І це відчуття полегшення, гордості за самого себе — я впорався! Саме це відчуття змушує мене зробити бодай ще один крок вперед. 

От і зараз, встаючи з ліжка, я думаю про те, що може ну його нафіг той центр, ту кав’ярню. Але змушую себе, тому що знаю, що буду себе гризти весь день. Тим паче, треба поговорити з Оксаною. А вдома я цього робити не хочу. Не хочу, щоб батьки почули мої справжні думки. До зубного болю не хочу їх розчарувати. Хоч і розумію, що не такі повинні бути думки у хлопця в двадцять три роки. Здається, що декотрі бояться розчарувати батьків до самої пенсії. І здається, я один з таких людей. Просто мама з татом стільки зробили для мене, що від однієї тільки думки, що я не стану тим самим ідеальним сином, стає зле. І знову це замкнуте коло моїх довбаних думок. 

Доки чергова хвиля екзистенційної кризи мене не накрила з головою, закінчую чистити зуби і швиденько біжу назад до кімнати. Знаю, що якщо ще зараз вирішу піти в душ, а потім ще сушити волосся, то залишуся вдома. Лінь затягне мене під ковдру і не випустить до завтра. Швиденько одягаю чорну футболку і сірі джинси, кидаю в кишеню навушники і телефон, трошки грошей. 

— Я у місто! — пробігаю повз кухні, наче за мною женеться стадо скажених собак. 

— Не забудь, що сьогодні у нас гості!

— Бляха…

— Я все чула!

***

На вулиці вже жарко, не дивлячись на те, що ще ранок. Тільки легенький вітерець дозволяє дихати. У нас в приватному секторі не так парить через велику кількість зелені і відсутність великих будівель. В центрі ж міста, навіть такого невеликого, як наше — просто пекло вже в такий час. Виходжу з автобуса та швиденько перебігаю вулицю. Так, не через пішохідний перехід, каюсь. Але в своє виправдання можу сказати, що я подивився спочатку наліво, а потім направо — машин не було. 

В моїй улюбленій кав’ярні вже сидять люди. Це одне з тих місць, які називають молодіжними. Типу, крафтові стаканчики з побажаннями, щоб взяти каву з собою. Або ж тарілки з блискітками, наче ти їси з дитячого посуду. Добре, що хоч булочки не з піску. Але я б не відмовився, якби можна було розрахуватись листям з дерев, як в дитинстві. З такою зеленою банківською системою, людство б вже загинуло без кисню. А дерева коштували б цілий статок. За одне дерево треба було б заплатити три мішки листя. Боже, про що я тільки думаю, ну серйозно. І так, мені точно більше п’яти років. 

Штовхаю вузькі скляні двері і вдихаю таку бажану прохолоду від кондиціонеру. Тут хочеться жити. Не голосно грає музика з колонки в кутку. Здається, це одна з нових пісень популярного зараз гурту. Її крутять майже всюди. Мені дуже подобається колір стін тут — такий глибокий смарагдово-зелений. І крісла біля дерев’яних столиків такого ж самого кольору. В купі з прохолодою від кондиціонеру, від цього кольору виникає відчуття, що ти десь на глибині моря. Я б не відмовився зараз поплавати, але для цього треба їхати за місто, до озера. Тому що річка, яка протікає через місто…що ж, вона не для плавання, якщо ти у адекватному стані. В літню пору біля берегів її затягує зеленню, а від води стоїть класичний сморід болота. То ж мені залишається тільки мріяти серед смарагдових стін про глибочінь океану, якого я ніколи в своєму житті не бачив.