Читати книгу - "Скляні бджоли"

Це спало мені на думку, коли я відчув, як тремтять мої коліна. Я також згадав про зовсім далекі часи, коли ми не сприймали всерйоз усіх оцих крутеликів з їхніми підприємствами сталі й вугілля, про кінематограф та автомати тоді й мови не було — хіба що на ярмарках. Дрібний землевласник, що володів двомастами моргами[7] землі й не мав боргів, здавався кавалеристам респектабельнішим, аніж ті, хто тоді сидів за кермом перших автомобілів й розлякував коней. Коні чули, що на них насувається. Відтоді світ змінився.

Цаппароні знайшов час, щоб прийняти мене, отже, він вважав мене своїм партнером. Від цієї думки мене знову щось штрикнуло всередині. Чи справді я можу бути партнером в його поточних справах? Якщо, приміром, велика компанія наймає яку-небудь бідну дівчину на посаду стенографістки чи друкарки, то шеф, можливо, навіть ніколи не побачить її обличчя. Вона не є для нього партнером. Проте могло б статися, що одного дня її побачать разом з шефом, наприклад, у громадському басейні чи нічному клубі. Тоді її значення зростатиме, та водночас повага до неї зменшуватиметься. Тоді вона стала б партнеркою й таким чином долучилась би до влади. З легітимного погляду її становище лишалося таким же незначним, проте з практичного погляду її позиція набувала неабиякого значення.

Якщо Цаппароні приймає у себе вдома мене, голодного відставного кавалериста, то тут виникає подібна ситуація. Я не можу для нього багато зробити. З мене не буде користі ні в його кабінетах, ні в цехах. І навіть якби я мав блискучі успіхи в технічній царині, навряд чи він став би особисто мною займатися. Отже, він шукає в мені щось інакше, таке, що не можна довірити чи вимагати від іншого.

Розмірковуючи про це вже на сходах, у мене виникло бажання розвернутися й піти геть. Але була Тереза, були мої борги і моє безнадійне становище. Можливо, шукали людину саме у такому становищі, як у мене. Якщо я зараз піду геть, то точно шкодуватиму.

І ще мені на думку спало таке: чому я маю вдавати із себе когось кращого, аніж я є насправді? Монтеронові було байдуже до філософії, за винятком Клаузевіца[8], якщо його можна назвати філософом. Проте у нього був улюблений вислів, запозичений у великого філософа, який він охоче цитував, а саме: «Є речі, яких я в жодному разі не хочу знати». Уподобання цього вислову видає прямолінійний, «одноколійний» дух, який не любить ніяких відхилень та манівців. Тут не було місця для позиції: «Все зрозуміти — все пробачити». В обмеженні проявляється не лише майстер, але й людина етична.

І хоча я багато навчився і перейняв у Монтерона, проте в цьому я не слідував його прикладу. Навпаки, існує не надто багато справ, в які я не пхав свого носа. Адже годі змінити власну природу. Ще мій батько мене за це сварив. Якщо ми їли не вдома і він подавав мені меню, то зазвичай казав: «Дивно, але наш хлопець гарантовано замовить найекзотичнішу страву. Хоча меню просто чудове».

Звісно, у Кастена було добре меню. Там їли курсанти-кавалеристи. Але це меню було нудним. Мені було цікаво замовити бамбукові паростки та індійські пташині гнізда. Старий здавався й казав матері: «Він це точно успадкував не від мене».

Це була правда, проте й моя мати мала простий смак. Постає питання, чи можна взагалі успадкувати такі дивні риси. У мене було враження, що їх радше можна витягти, як виграшний лотерейний білет.

Повертаючись до меню, маю сказати, що всі ті страви, які я вибирав за назвою, більшою чи меншою мірою мене розчаровували. Пізніше, під час подорожей, так само траплялося з різними вишуканими екзотичними речами, які я рідко оминав своєю увагою. Мене однаково вабили сумнозвісні будинки і шинки, квартали з лихою славою та непристойні антикварні вироби. На Монмартрі мені важко було встояти перед типом, який на миґах манив мене до себе у передпокій; то був миршавий араб, який хотів повести мене до своєї сестри. У цьому не було б нічого особливого, якби водночас я не відчував сильного внутрішнього спротиву, який утримував мене на місці. Та допитливість була сильнішою. Хоча я не мав з того жодної втіхи. Як і страви з чудернацькими назвами, які я поглинав без жодного апетиту, так і сцени приниження людської гідності не приносили мені задоволення. Гріх залишав у мені похмурі спогади, які довго не забувалися. Це пояснює, чому я не міг довго бути в гріху, але залишалася загадка, чому я знову й знов цього прагнув. Лише коли з'явилася Тереза, я зрозумів, що пригорща води може бути смачнішою за будь-які есенції.

До речі, коли я служив у легкій кавалерії, моя допитливість ставала мені у пригоді, адже головне завдання цього роду військ — розвідка. Патрулюючи небезпечну місцевість, я часто проводив розвідку навіть далі, ніж того вимагала тактична необхідність. Це приводило до непередбачуваних відкриттів і справляло добре враження на командирів авангарду. Кожна помилка також має свої переваги, і навпаки.

Словом, на сходах у Цаппароні я відчув, що встряг у двозначну пригоду, хоча й не мав особливого вибору. Однак давнє почуття допитливості, що прокинулося в мені, спонукало йти вперед. Мене діймало бажання довідатися, що намислив цей впливовий літній чоловік і чому він зглянувся на мене й вирішив зустрітися. Цікавість підштовхувала мене чи не сильніше, ніж сподівання на успіх. За своє життя я не раз вислизав із зашморгу, і хоча куштував приманку, та не попадався на гачок.

Тож я йшов слідом за служником до старого будинку, схожого на літню резиденцію. За вхідними дверима перед нами відкрився передпокій, в якому висіли не лише капелюхи й плащі, але також рушниці та рибальське спорядження. Потім ми потрапили до зали, заввишки у два поверхи. Тут були виставлені трофеї та гравюри Рідінґера[9] із серії «Верхова школа». Ми проминули ще два чи три приміщення, які розміром перевищували звичайну кімнату, але були менші за залу.

Потім пройшли через південний флігель, і я потрапив у бібліотеку, де крізь матові шибки на килими світило сонце. З першого погляду книжки видавали заможну людину, але не більше. Загалом я був дещо розчарований у своїх сподіваннях. Під впливом газет я гадав, що опинюся в якомусь чарівному кабінеті, де відвідувачі кам'яніють від подиву серед автоматичних дивовиж. Я зразу побачив, що в цьому сенсі помилився. Хоча я мав би розуміти, що