Читати книгу - "Скляні бджоли"

Тим часом ми звернули на службову автостоянку. Таксі поряд з лімузинами, які там стояли, виглядало як ворона, що помилково заскочила в клітку до фазанів. Я розрахувався з водієм і рушив до приймальні.

Сонце вже стояло досить високо, але на прохідній панувала суцільна біганина. Те, що кожен працівник Цаппароні сам керував своїм графіком, найкраще демонструвала та обставина, що ніхто не мав фіксованого часу роботи. Люди заходили й виходили, як кому було потрібно, окрім тих, що працювали в команді. Та на фабриці моделей це були винятки. Зрештою, маю додати, що таке правило, тобто його відсутність, для Цаппароні було вигідним. Етика праці на його заводах була на висоті: там працювали й працюють у стилі вільних митців, захоплених власними витворами. Попри відсутність строгого графіка робочого часу, тут працювали майже постійно. Працівники навіть уві сні бачили свої творіння. Те, що вони були тут самі собі шефами, було видно й з того, що вони мали час. Звичайно, це не означало, що вони його розтринькували. Вони радше мали купу часу, як заможні люди мають торбу з грішми. Їхнє багатство було в торбі, а не у витратах. Це відчувалося в їхній поведінці.

Люди, що входили й виходили з фабрики, були вбрані у білі або кольорові плащі й вільно минали прохідну. Очевидно, їх знали, оскільки шлях до брами та до бюро реєстрації був під охороною. Я бачив, як там стояли невеликі гурти, подібні до тих, що проводжають пасажира пароплава, який підіймається трапом і нагорі стикається з матросами, стюартами та іншим персоналом, який непомітно, але прискіпливо спостерігає за прибульцями. Брама була дуже широка. У стіні були проходи, над якими висіли таблички: «Прийом», «Двірник», «Охорона» та інші.

У відділі реєстрації мене, здається, вже чекали. Не встиг я назвати своє ім'я, як до мене негайно приставили супроводжуючого, який мене привітав.

На мій подив, супроводжуючий повів мене не в глиб фабрики, а вивів назад через браму на вулицю. Він провів мене до невеликого підземного потяга, вхід до якого розташовувався на парковці. Спустившись до колії, ми сіли у крихітний вагончик, що мав кнопки, як у ліфті. За дві хвилини ми прибули на місце. Ми зупинилися всередині старомодного будинку, розміщеного на внутрішній території фабрики, огородженій муром. Я опинився перед дверима приватного помешкання Цаппароні.

Я сподівався, що в ліпшому випадку мене відведуть до відділу персоналу і там, якщо співбесіда пройде успішно, відрекомендують начальникові відділу, адже мене рекомендував Твіннінґс. Тож, коли я раптом виринув з підземелля, мені аж сперло дух від того, що я опинився у святая святих компанії, у приватній зоні чоловіка, про якого подейкували, що його не існує взагалі, а він сам і є найдосконалішим винаходом заводів Цаппароні. Я вже бачив, як до мене спускається служник, який мав замінити мого провідника: «Пан Цаппароні чекає на Вас».

Не залишалося жодних сумнівів — я опинився в резиденції Цаппароні. Його головна фабрика була в іншому місті, та після численних перебудов та добудов йому це набридло, й Цаппароні вирішив спорудити за новим планом ідеальну фабрику, яка у всіх сенсах відповідала б його творчій натурі. В результаті огляду прилеглої місцевості з'ясувалося, що неподалік розташовується монастир цистерціанців[5]. Монастир був давно націоналізований, проте майже не використовувався. Церква і головне приміщення зазнали розграбувань, але зовнішні мури та рефекторій[6] були цілі. Окрім великої їдальні для ченців до рефекторію належали численні приміщення, де раніше були кухня, комірчини з запасами продуктів та кімнати для гостей. Саме там Цаппароні облаштував своє приватне житло. Помешкання було величезним. Я вже бачив його світлини в ілюстрованих часописах.

Велика брама в мурі, що оточував будинок, завжди була зачиненою. Для входу в будинок і виходу з нього його мешканці та гості мали скористатися невеличким підземним потягом. Я звернув увагу, що я сідав у потяг не на кінцевій зупинці. Очевидно, колія вела не лише до автостоянки, але й далі до самої фабрики.

Така система мала ту перевагу, що Цаппароні постійно перебував у себе і водночас контролював відвідувачів. Таким чином власник дому був захищений від настирності журналістів та фотографів. Усі приміщення тонули у напівтемряві, що відповідало звичкам господаря. Він усвідомлював, що сила пропаганди може також нівелювати і робити все банальним. Тож те, що про нього багато говорили, було добре, але ці розмови мали бути витримані у сповнених натяків напівтонах. Так само й щодо його виробів мало створюватися враження, що їхній зовнішній вигляд — то лише невелика частка цілого. Добір світлин та статей, які мали про нього з'являтися, здійснювали його фахівці.

Його речник розробив систему непрямого інформування, яке збуджувало цікавість, але ніколи не тамувало її до кінця. Людину, про яку повідомляють щось важливе, але обличчя якої не бачили, вважають гарною з виду, навіть, можливо, величною. Коли про людину багато говорять, але не знають, де саме вона конкретно перебуває, то припускають, що — скрізь; дивовижним чином така людина ніби перебуває в різних місцях одночасно. Людина, настільки могутня, що про неї не наважуються говорити, стає всюдисущою, адже вона панує над нашим внутрішнім світом. Нам здається, що вона чує наші розмови, а її очі пильнують за нами, коли ми сидимо у своїй кімнаті. Ім'я, яке можна промовляти лише пошепки, могутніше за те, яке викрикують на базарах. Цаппароні це було відомо. З іншого боку, він не міг нехтувати пропагандою. Тут крилися несподіванки на кшталт прихованих портретів, створених з елементів ландшафту. Це був цілковито новий підхід до цього питання.

Не буду заперечувати, що я аж здригнувся від переляку, коли служник промовив: «Пан Цаппароні чекає на Вас». Я відчував разючу невідповідність між людиною планетарної могутності та тим, хто мав у кишені лише гроші на зворотну дорогу. Враз мене охопило відчуття, що я не готовий до цієї зустрічі. То була ознака декласованості, почуття, раніше мені невідоме. Справжній представник легкої кавалерії не повинен мати такого відчуття за жодних обставин. Монтерон часто нам це повторював. Він також казав: «Тільки тоді, коли сам капітан залишає корабель, той вважається втраченим, стає нічийним майном». Він мав