Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

Огидно булькаючи, водій висмоктав крізь соломинку останні краплі фруктового напою.

— Але звідки в них гроші? — запитав Пітер. — Уряд же не фінансує їх.

Шофер насупився. Він мав пересвідчитися, що вони у правильному ряді, а Пітер відволікав його.

— Інвестиції.

— Інвестиції в що?

— Багато в що.

Пітер прикрив очі однією рукою: від сліпучого сяйва боліла голова. Він пригадав, що на одній із перших співбесід, коли ще поруч сиділа Беатріс, він запитав те саме у своїх співрозмовників з АМІК.

— Ми інвестуємо в людей, — відповіла елегантна жінка, струснувши своєю майстерно підстриженою сивою гривою й поклавши худорляві витончені руки на стіл.

— Усі корпорації так кажуть, — зауважила Беа трохи неввічливо, як на нього.

— Ну, ми справді так робимо, — сказала старша жінка. Її сірі живі очі зблискували щирістю й розумом. — Нічого не можна досягнути без людей. Без особистостей, унікальних особистостей із винятковими вміннями. — Вона обернулася до Пітера. — Ось чому ми розмовляємо з вами.

Він усміхнувся: так хитромудро було побудовано цю фразу. Її можна було сприймати як лестощі — із Пітером розмовляють, адже було очевидно, що він один із цих виняткових людей — або ж це могло бути попередження про відмову — вони розмовляють із ним, бо повинні підтримувати свої високі стандарти, яким він не відповідає, і через це його зрештою буде визнано непридатним до цієї роботи. Хай там як, а одне стало зрозуміло напевне: усі їхні натяки на те, як чудово працювали б вони разом, якби на цю місію відправили їх обох, розсипалися, немов крихти печива, і зникли на килимі.

— Однаково котрийсь із нас мусить зостатися доглядати за Джошуа, — сказала Беа, коли пізніше вони обговорювали це. — Було б жорстоко лишати його так надовго. А ще ж є наша церква. І будинок, витрати на нього. Мені не можна кидати роботу.

Усі ці хвилювання були обґрунтованими, хоча передоплати від АМІК, хай і невеличкої частини від повної суми, вистачило б на цілі гори котячого корму, оплату рахунків за опалення, і ще й залишилося б заплатити сусідам, щоб ті наглядали за будинком.

— Просто було б добре, якби мене теж запросили, ось і все.

Атож, це було б добре. Але вони ж не сліпі — вони не можуть не бачити, який подарунок робить їм доля. Пітера вибрали з-поміж багатьох інших, яким відмовили.

— А як ви, — спитав Пітер водія, — потрапили на роботу до АМІК?

— Банк забрав наш будинок.

— Мені прикро це чути.

— Банк позабирав ледь не кожен бісовий будинок у Ґері. Отримав право власності на них, але продати не міг, тож кинув їх гнити й розвалюватися на шматки. Але АМІК запропонував нам угоду. Вони взяли на себе борг, будинок лишився нам, натомість ми мали працювати на них за якийсь там мізер. Декотрі з моїх давніх приятелів назвали це рабством. Я ж називаю це... гуманністю. Ці мої приятелі сидять тепер у трейлерах, а я — ось я, за кермом лімузина.

Пітер кивнув. Він уже забув, звідки цей чоловік, і мав геть непевне уявлення про сучасний стан американської економіки, але дуже добре розумів, що це означає, коли тобі кидають рятувальний трос.

Лімузин м’яко перемістився на смугу праворуч, і його, наче плащем, накрило прохолодним затінком сосен, що росли на узбіччі. Дерев’яний дороговказ — такі знаки зазвичай сповіщають про наметові містечка, придорожні шашличні чи бази відпочинку з дерев’яними будиночками — повідомив про близький поворот на бічну дорогу до АМІК.

— Поїдьте до будь-якого занепалого містечка, — казав далі водій, — і знайдете безліч людей, які в одному й тому самому човні. Вони можуть розповідати тобі, що працюють на ту чи іншу компанію, але варто лише придивитись уважніше, і виявиться, що вони всі працюють на АМІК.

— Я навіть не знаю, як розшифрувати ці літери, — мовив Пітер.

— Гадаєте, я знаю? — відказав водій. — Нині чимало компаній беруть собі назви, які нічого не означають. Усі назви, які щось означають, уже розібрано на торгові марки.

— АМ, напевно, скорочено від «Американська».

— Можливо. Хоча це транснаціональна компанія. Мені навіть розповідали колись, що вони починали в Африці. Одне я знаю напевне: працювати на них вигідно. Не ошукали мене ще жодного разу. Ви будете в хороших руках.

«У руки Твої віддаю Свого духа», — само собою спливло в Пітеровій пам’яті. Євангеліє від Луки, 23:46, виконуючи пророцтво псалма 31:5. Ось тільки незрозуміло було, в чиї руки мав потрапити Пітер.

— Буде трохи пекти, — сказала чорношкіра жінка в білому лабораторному халаті. — Правду кажучи, вам буде дуже неприємно. Здасться, ніби у вени влили пінту холодного йогурту.

— Отакої! Дякую! Я вже не можу дочекатися. — Пітер примостив голову в незручну заглибину у своєму схожому на труну ліжку-колисці з м’якого полістирену, й силкувався не дивитися на вістря, що наближалося до його заджгутованої руки.

— Нам просто не хотілося б, щоб ви подумали, ніби щось негаразд.

— Якщо я помру, перекажіть, будь ласка, моїй...

— Ви не помрете. Не з цією речовиною всередині. Просто розслабтеся й думайте про щось хороше.

Катетер було введено до вени, систему крапельниці під’єднано, і прозора речовина потекла в Пітера. Він подумав, що його зараз знудить, так жахливо це було. Їм варто було дати йому снодійне абощо. Цікаво, гадав Пітер, чи троє його супутників трималися більш мужньо, ніж він? Вони влаштувалися в таких самісіньких колисках, десь-інде в цій самій будівлі, та він не міг їх бачити. Він зустрінеться з ними за місяць, коли прокинеться.

Жінка, що робила вливання, стояла поруч, спокійно спостерігаючи за ним. Без попередження — хоча звідки тут могло взятися якесь попередження? — Її рот поплив ліворуч по обличчю. Нафарбовані помадою губи, немов крихітне червоне каное, посувалися крізь плоть щоки. Рот зупинився, тільки коли досяг чола, де й розмістився над бровами. Тоді очі разом із повіками й віями посунули донизу, до щелепи, кліпаючи, як їм і належить, на новому місці.

— Не опирайтеся, просто прийміть це, —