Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

-З якої радості? 

Я знала, що Даніель намагатиметься не допустити мене і в результаті таки не допустить до подальшої роботи із порятунку викрадених підлітків. Проте себе я почала відстоювати по повній програмі. Як мінімум через те, що мене він дратував, і я просто не могла терпіти ці нескінченні голодні ігри.

-Твоя зайва дитача імпульсивність все загубить, - прискіпливо відповів він, - я не хочу ставити життя дітей під ризик. 

Я набрала повітря, аби бурно заперечити, але детектив перебив її: 

-Хоч одне заперечення - звільню. 

-За... 

-За невиконання обов'язків, - відповів Даніель, відступивши та залишивши мене одну. 

Я відчувала себе просто нікчемно. Недооціненою, обдуреною та зневаженою. Та як я взагалі могла прописати таке зневажливе ставлення до такої дівчини, як Кетрін?! Чому я дала цьому телепню так багато прав, можливостей керувати ледь не усім цим світом та розкривати до мене рота?! Я розуміла, що нічого не зроблю із цими моментами, адже вони показують емоційність та динамічність стосунків головних героїв, захоплюють читача і бла-бла-бла… Але, опинившись на місці героїні, я просто не могла виразити свого обурення, незадоволення та інших дотичних до цих почуттів…

Усвідомлюючи це, я просто не уявляла, як мої з ним шляхи мають зійтися у щасливий шлюб. …Таки дійсно щасливий. Яким я його описала. Напевно, я б не мала за це хвилюватися, адже події не відстануть від прописаного сюжету, але все ж… Як я можу побудувати життя із людиною, яку терпіти не можу? Це мене не на жарт починало бентежити. Чи ще я раптом випадково не зміню сценарій…

Я переступила поріг, замкнувши двері на ключ. Пройшла коридором та зайшла до зали, помітивши там Джейн. Жінка сиділа за комп'ютером, сонно перебираючи пальцями по клавіатурі.

Джейн, як людина, мені також сподобалась. З нею було доволі приємно спілкуватися та просто знаходитися поруч.

Я тихо підійшла до неї, обережно торкнувшись її плеча. Джейн обернулася, в'яло, збентежено посміхнувшись: 

-Привіт. А ти чому тут? 

-Мене відправили через мою "дитячу імпульсивність". Привіт, - невдоволено склавши руки на грудях, відповіла я. 

Я все ще відчувала деяке дратування. Джейн всміхнулась, кажучи: 

-Не звертай уваги. Тобі ж краще. Ляжеш зараз відпочинеш, а не ось це от все. 

-Та я не впевнена, чи зможу відпочити. Якось неспокійно мені. Переживаю. 

-Чому? - сконфужено запитала жінка. 

Я потиснула плечем. У цей момент героїня мала б переживати за розслідування та долі викрадених дітей. Проте, знаючи, що з ними усе буде гаразд, я на даний момент хвилювалася взагалі через інше… Про що героїня б зараз взагалі мала б не знати, адже це не властиво їй…

-Та не переймайся ти, все буде добре, і з дітьми, і з хлопцями, - зрозумівши, відповіла Джейн. 

-Сподіваюся. Гаразд, я, напевно, піду. Втомилася дуже. 

-Іди, іди. Я теж вже буду завершувати. 

-А чим ти, до речі, займаєшся? 

-Документацією, - на видиху відповіла жінка, - чим я ще можу займатися? 

Джейн не була повноцінним членом детективної команди. Вона не їздила на виклики, не допитувала людей, не оглядала місця події, не брала участь у судових процесах. Вона лише приймала запити потерпілих людей та робила документацію. Моя сестра, Марія, завжди мені докоряла за це, мов, давши Джейн таку посаду, я ховаю її в тіні інших персонажів. Будучи просто автором у реальному світі, я не надавала цьому значення. Хоча зараз, бачучи все наживо, трохи співчувала подрузі.  

-Зрозуміло. Добре, добраніч, - відповіла їй я, направившись до своєї спальні.

-Навзаєм. 

Наступного ранку виявилося, що дітей знайшли. Як, виявилося для інших. Я й так це знала. «А це зручно, - бувало, думала я, - от би і у реальному світі знати усе наперед». Ми відправились на допити, після чого усі знову мали повернутися в агентство, аби обговорити отриману інформацію. Я приїхала трохи раніше за хлопців, тому мені довелося трохи зачекати на них.

Даніель сидів за столом перед монітором із паперами в руках, нахмурено перекидаючи погляд із документів на екран. Олівер займався чимось схожим. Домінік сидів за центральним столом, склавши руки на стіл на поклавши на них голову. Почувши, що вхідні двері рипнули, два останніх кинули погляди на вхід. Помітивши мене, яка спустилась до них, дізнавшись, що ті уже приїхали, Олівер промовив: 

-Привіт. Як допит? 

-Якраз прийшла розповісти та обговорити це. Коли ви повернулися? 

-Буквально тільки що. 

-А... Чому так довго?

-Один з них на допиті розколовся, і там... - він затнувся, промовивши: а може ми сядемо і разом нормально все обговоримо та підсумуємо? 

-Я з самого початку сиджу тут і уважно вас слухаю, - пробурмотів Домінік. 

-Даніель? - підійнявши брову, мовив Олівер. 

Той невдоволено видихнув, щось нерозбірливо пробурмотівши собі під носа, та пересів до інших. Він би і не спромігся щось детально розповідати, якби не потрібно було ввести в курс справи ще й Домініка, який виконував іншу роботу і не знав до ладу нинішнього результату. Хлопець кілька секунд помовчав, збираючись з думками, а потім почав: 

-Всю роботу, яку ми повинні були виконати, "анулював" один чоловік, здавши все на допиті. Це виявилася доволі заплутана схема викрадення дітей та підлітків, план якої розроблявся більше місяця. Основна мета - торгівля на чорному ринку. До цього виявились причетними тринадцять осіб віком від двадцяти п'яти до п'ятдесяти років. Вони викрадали випадкових дітей з вулиць міста, вивозили за місто і там мали утримували до, як виразився зловмисник, "певного моменту". Це все розповів злочинець на допиті, якого ми застали на гарячому вчора там на місці. Ми познаходили всіх причетних та доставили у поліцейський відділок. Завтра потрібно позводити кінці з кінцями, адже на післязавтра уже назначено судове засідання. 

Всю розповідь Даніель вів в'ялим, змарнілим голосом. Три години сну на добу помітно відбилися як на ньому, так і на Оліверу та Домініку. Мені стало жаль їх усіх та навіть дещо соромно за себе. Це ж я їм таку долю приписала…