Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

У якийсь момент я побачила, що Даніель уже намірився йти, тому впевненим, гордим тоном промовила: 

-Я допитала потерпілу дитину. 

-Що дивно, - суворим голосом мовив Даніель, зверхньо скривившись, - адже мала допитати двох. 

Олівер зітхнув та закинув голову назад, втомившись вислуховувати ці перепалки. 

-Я тебе не перебивала, - обурено кинула вона, продовживши спокійніше, - дівчинка, яку я також мала допитати, була не в змозі відповідати на мої запитання через свій моральний та психологічний стан. А з хлопчиком мені вдалося поговорити. Він розповів, що по дорозі додому після матчу чорний автомобіль, що переслідував його та його друзів, зупинився біля нього, коли той викидав сміття. Звідти вибігли чоловіки, схопили, заштовхали всередину, там зв'язали, відібравши телефон, та постійно погрожували побоями. Вони зачинили його у підвалі, годуючи їжею із якимись неприродніми домішками. 

-Тобто "неприродніми"? - підійняв брови Олівер, - препаратами якимись, чи що? 

-Типу того, - відповіла дівчина, - в їжу давали хліб та яблуко. За будь-які питання застосовували рукоприкладство.

-Склади протокол допиту, - байдуже кинув Даніель, підійнявшись та попрямувавши нагору. 

Олівер важко зітхнув та, втомлено потерши перенісся, протягнув: 

-Жах та й годі... 

Я прикусила губу, обхопивши себе руками. По тілу пройшлися неприємні мурашки. Побачивши це все в реальності, відчуття були зовсім інакшими… Олівер глянув на Домініка, що сидів так ж само, поклавши голову на стіл, промовивши: 

-Ти плануєш спати тут? 

-Мені все одно де. Тільки щоб мене ніхто не чіпав, - пробурмотів чоловік. 

-Іди в кімнату давай, не сопи тут, - мовив Олівер, - я теж іду. З ніг валюся. 

-Коли ви приїхали? - запитала Кетрін. 

-Близько четвертої ранку, - байдуже відповів Браун. 

Вона нічого не відповіла, лише зажурливо підперла голову ліктем, співчутливо дивлячись на нього. Його обличчя виглядало доволі втомленим та змарнілим. Чомусь за нього мені було найобразливіше. Олівер всміхнувся та погладив мене по плечі, кажучи: 

-Не сумуй, красуне, все нормально). 

Домінік підійняв голову, із піднятою бровою перекидаючи погляд з одного на іншу. Наступної миті він зітхнув, підвівшись, та підійнявся нагору. Кілька секунд ми обидва мовчали, аж раптом Олівер промовив: 

-Ти взагалі як? Справи? Настрій? 

-Нормально. Чому запитуєш? 

-Просто, - потиснувши плечем, відповів він, - давно не спілкувалися просто так. 

-Вчора ніби непогано провели час разом), - посміхнулася я. 

-Беручи до уваги насиченість цих днів - це було давно. Ще згадай, як ми кілька днів тому гуляти пішли. Тобі, до речі, сподобалось? 

-Безсумнівно). Я давно не проводила вільний час з кимось, а не наодинці.

-Справді? - здивовано мовив Олівер, - невже у тебе немає друзів чи знайомих, з ким можна б було піти погуляти містом, зайти на чашку кави? 

-Ні. Із друзями з університету спілкування затихло, а на робочому місці ні з ким не могла здружитись. Всі якісь лицемірними були. 

-Ну... Може бути(, - сумно відповів Браун, згадавши деяких осіб із поліції, - сподіваюся в цьому колективі ти відчуватимеш себе краще. А я старатимусь робити для цього все можливе. 

Я мило, зніяковіло посміхнулася, відвівши погляд. Я відчула, як рум’янець залив мої щоки. «Я старатимусь робити для цього все можливе». Його підтримка та розуміння нечувано пестили мене. Особисто мені, не як моїй героїні, а просто мені, навіть не як автору, а як людині було приємно чути такі слова від цього чоловіка. Здавалося, тільки заради них я і жила би у цьому світі.

Невдовзі Олівер попрощався з Кетрін, теж пішовши до себе в кімнату, аби відпочити та набратися сил. 

Наступний день не відзначився чимось визначним чи цікавим. Майже уся доба була присвячена нудній документації, ще деякими допитам та іншій маячні. Атмосфера була сіра, буденна та сонна. Думки не трималися купи, було важко сконцентруватися на роботі. Ще більшої похмурості додавала прохолодна, дощова погода. 

А ще через день відбулося судове засідання. Таке ж нудне, обтяжливе, "занадто офіційне". Проте, виходячи пізніше із зали суду, на душі, як би там не було, дійсно відчувалася легкість та спокій, адже нарешті все було завершено.