Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

Минуло декілька днів, а можливо вже й більше тижня після успішного завершення справи. Дні йшли легко, час минав, ніби плавно пливучи по воді. Життя відчувалося легким та вільним, але чи на довго це... 

Я уже не відчувала якихось хвилювань стосовно того, як опинилася тут. Мене оточували переважно чудові люди, мої однодумці, я була забезпеченою, освіченою, красивою. Можливо, іноді мене й торкалися якісь переживання, але вони не були надто сильними. Хоча, можливо, я й скучила за своєю реальною домівкою та рідними…

Ми разом з Олівером, Джейн та Домініком снідали на кухні. Із відчиненої кватирки дув легенький вітерець, легким, граційним шлейфом розвіюючи шторку на вікні. Навколо стояв приємний, апетитний аромат свіжоприготовленої їжі: млинці, омлет, бекон, сир, кава... 

Ми рідко збиралася на спільний сніданок, адже у кожного був власний ритм життя, звички та особисті справи. Але цей ранок став винятком. «Потрібно було більше таких моментів написати», - думала я, відчуваючи, як приємно та мило мені у цій атмосфері.

Джейн поставила останню тарілку на стіл зі словами: 

-Так, ніби все. Пригощайтесь, чого ви чекаєте? 

-Тебе, - відповіла я, - сідай давай. 

-Все, все, вже йду. 

Жінка, витерши руки рушником та байдуже кинувши його на стільницю, відсунула стілець від столу та сіла поруч з Домініком. Я, поклавши шматочок омлету до рота, із насолодою прикрила очі, протягнувши: 

-М... Джейн, це неймовірно. Скажу, як комплімент: ти обрала не ту професію). 

Жінка розсміялась, відповівши: 

-Дякую, звичайно). Цікава думка, до речі. Я ніколи не уявляла себе в ролі професійного повара, - вона на хвилю замовчала, невдовзі замислено протягнувши, - взагалі цікаво: які б професії нам дісталися, якби не вдалося стати правоохоронцями. 

-Я би була професійною скрипалькою, - замріяно дивлячись в стелю, відповіла я. 

Я й, відверто кажучи, на певний період забула, що моя героїня володіла також грою на скрипці. «Цікаво, - раптом мимовільно подумала я, - у мене ці навички з’являться так ж само, як і володіння англійською та юридичними знаннями?»

-Скрипалькою? - здивовано перепитала Джейн. 

-Угу. У мене музична освіта є. А батько композитор і має свій симфонічний оркестр. 

Джейн дивилася на мене зачарованими очима, Домінік ж іронічно запитав: 

-І що тобі заважало продовжувати кар'єру музиканта? 

-Бажання обрати професію правоохоронця замало? 

-Ой, якби не це агентство, - почала Джейн, - він би максимум на стендапах виступав, і те. 

Я розсміялась. Насміхатися одне з одного в реальності відчувалося куди кумедніше, ніж читати про це на папері, або уявляти у голові. Домінік ж закотив очі, а Олівер, єхидно посміхаючись, промовив: 

-Я навіть знаю, про що би були ті виступи). 

-Браун, не смій! - незадоволено кинув чоловік, роздратовано скривившись. 

-Не були б, Олівер), - мовила Джейн, - у нього відсутнє відчуття самоіронії, він може лише над іншими насміхатися. 

-Тобі би п'єдестал виносили, - продовжував Олівер, - аби тебе із твоїми метр і п'ятдесят сім взагалі на сцені було видно). Якщо тебе до цього не переплутають з підлітком і взагалі до приміщення впустять). 

-Я з тобою не розмовлятиму, - ображено мовив Домінік. 

-Важко голову вверх задирати?) - єхидно запитав Олівер. 

Я також всміхалася, будучи так ж задоволеною цією перепалкою як і тоді, коли про неї писала. Справа у тому, що Олівер був дійсно дуже високий, а Домінік навпаки – низький. Тому перший частенько любив подратувати цим друга.  

Ми черговий раз зареготали. Девіс, відчувши, як його золоту корону черговий раз нахабно зачепили, кинув: 

-Та йди ти... 

-Сів та й плачу, - байдуже мовив Браун. 

-Та годі вам), - посміхнувшись, сказала я, вирішивши перевести тему, - Олівер, якби не правоохоронна діяльність, ким би ти був? 

Я знала, що він відповість. Проте моя цікавість перед його реплікою все одно була шаленою. Із кожним днем життя тут я все забувала про те, що вони – лише мої персонажі, а я – автор всього, що відбувається тут. Для мене вони ставали просто близькими та дорогими людьми.

-Перевернув би пів світу і знайшов би будь-який вихід, аби бути детективом. 

-Невже немає альтернативної професії, яка б була тобі до душі? - запитала я. 

Він заперечливо похитав головою, зробивши ковток кави. 

Після обіду ми з Олівером домовилися про прогулянку. Я була безкінечно задоволена цим. Задоволено хвалила себе, що написала про це. Я доволі гарно прибралась: зробила зачіску, одягнула гарну сукенку, підібрала прикраси. Ми домовилися зустрітися на вулиці. 

Даніель був один у залі. Він займався нудною документацією. Її було небагато, але, аби зробити цю роботу, потрібно було зосередитися та добре поштурмувати мізки. Детектив робив це не просто через силу: ним перевертало від небажання займатися цією маячнею. 

Та в якийсь момент він почув скрип нижньої сходинки у нього за спиною. Хлопець навмисне обернувся, впіймавши поглядом мій силует, який уже встиг сховатися за дверима коридору. Швидко прочистивши горло, він крикнув: 

-Повернулася сюди. 

«Що? У якому сенсі? – подумала я, трохи розгубившись, - це що має бути? Ах точно… От телепень!» Із коридору долинула обурена, нерозбірлива лайлива фраза. Через дві секунди я увійшла до зали, зі складженими на грудях руками та невдоволеним обличчям. 

-Для тебе є робота, - мовив Даніель, встаючи з-за столу, - термін виконання - до вечора. 

Моя нижня губа вражено опустилась, в наступну мить розгнівано підібгавшись догори. Очі злісно заблистіли: вони палали вогнем. Я, згадавши про цю сцену, відповіла: 

-У мене взагалі-то на сьогодні плани є, якщо ти не бачиш. 

-Ти неправильно розставляєш пріорітети. В першу чергу: ти на роботі. Повністю від виконання робочих обов'язків тебе звільняє лише офіційна відпустка, тому зараз у тебе немає жодного алібі, аби ставити свої "плани" вище цього. 

Моя імпульсивність вдарила по свідомості, взявши все під свій контроль. Я розлючено зробила крок вперед, ставши впритул до хлопця, і, наче та щипавка, промовила йому в очі: