Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Ще ковток. Міцний алкоголь для пацієнта, який щойно виринув із забуття, — те, чого ніколи не дозволив би Артур-лікар. Але зараз він був другом Артуром. 

— Я завжди думав, що всі ці фільми, де людина на порозі смерті вирішує стрибнути з парашутом або залізти на гору, — це повна маячня. Хіба що море побачити… — Артур затнувся, зрозумівши, що зауваження недоречне. 

Але Едем витав у своїх думках. 

— Коли тебе лякає думка, що маховик життя крутиться намарно, ти заспокоюєш себе мантрою — мовляв, усе попереду. Певно, треба почути вирок, аби зрозуміти — ніякого «попереду» немає. Я юрист. Мені сорок років. Але де хоч один гучний процес, у якому б знадобилося моє красномовство? У якому ми зійшлися б в інтелектуальній боротьбі з диявольськи хитрим прокурором, і лише заключна промова переважила б шальку терезів на мій бік? Ні, у житті все інакше. Ти можеш знати, що твій клієнт, Олег Фростов, не винен, що супроти нього немає жодних прямих доказів, а свідки не варті й картопляної лушпайки, бо кожен із них зацікавлений у цапові-відбувайлі; ти можеш запросити сімох шевченківських лауреатів писати твою заключну промову; але тобі не розірвати цього порочного зв’язку між обвинуваченням і суддями, не змінити судової системи, в якій — у цю статистику страшно повірити — нуль цілих одна десята відсотка виправдальних вироків. 

Алкоголь підняв Едема на ноги. 

— Якщо вже в мене не було жодного процесу, на якому я міг би почуватися Перрі Мейсоном, може, я досягнув успіху в чомусь іншому? — Едем похитав головою. — У мене було тринадцять жінок, але де ж діти з моїми очима, які любитимуть, мріятимуть і не здаватимуться? Де місто, яке я збудував? Де сад, який я виростив? Де бібліотека, що носить моє ім’я? 

Телефон продемонстрував чудеса нетактовності, завібрувавши знову. Едем розвернувся до фотографії на стіні — незнайомої двоповерхової споруди з блакитним фасадом, — дозволяючи Артурові відволіктися на дзвінок. Артур виявився небагатослівним. Телефонна розмова була короткою й завершилася обіцянкою півголосом: «Біжу». 

— Якщо хочеш, побудь тут: я скоро повернуся. Або зачини щільно двері, якщо схочеш піти. Твій телефон у палаті, в тумбочці. У принципі, я не бачу серйозних причин утримувати тебе в лікарні, хіба ти сам схочеш відпочити на лікарняному ліжку. 

Едем кивнув. Артур допив коньяк із келиха, укинув до рота дві виноградини й зупинився на порозі. 

— У житті доводиться ходити тими картами, що є на руках. Треба прийняти це, аби гра мала сенс, — сказав він перед тим, як зникнути за дверима. 

Едем наповнив сніфтер. 

— За теплі дні збирання винограду, — підняв він останній тост. 

Він не знав, куди себе подіти. Раніше його рятував офіс, де особисті проблеми легко витіснялися робочими. Після сьогоднішніх подій робоче стало особистим — і офіс перестав бути острівцем, що дарує забуття. Залишатися в лікарні наодинці зі своїми думками було безглуздо. Їхати в квартиру, де від порожнечі аж дзвенить, огидно. Едем розумів, що настав час стати під душ і під струменями води переглянути свій сценарій того, як би він хотів прожити останні місяці, доки хвороба, яка вступила в активну стадію, не вкладе його в ліжко — тихо відходити у вічність. 

А чи хоче він узагалі вмерти в ліжку? 

Едем закрив коробку з цукерками, перевернув чарки й заткнув пляшку. Спершу хотів забрати коньяк із собою, але потім вирішив: в останні місяці життя треба пити не те, що є, а те, що любиш. Едем волів п’яніти від віскі. 

Дверцята сейфа залишалися прочиненими. Едем повернув пляшку на місце — на випадок, якщо Артур повернеться в кабінет не сам. Розташовуючи її між фотоапаратом у чохлі та покерним набором, Едем виявив у глибині сейфа трикутний згорток із лікарняного рушника. Обриси були вельми чіткими, і Едем не здивувався, коли виявив у згортку пістолет. 

Артур належав до того типу людей, у чиїх сейфах очікуєш знайти зброю. Для них це — не засіб самозахисту, а іграшка, як і її незаконне зберігання — гра, що лоскоче нерви. 

Едем сховав пістолета за пояс, повернувши в сейф лише зім’ятий рушник. Він не міг би відповісти на запитання — навіщо краде у друга зброю. Можливо, втративши контроль над своїм життям, Едем хотів відчувати, що контролює смерть. 

У ліфті на третьому поверсі до Едема приєдналася група інтернів: четверо дівчат у халатах, чий юний сміх він почув ще до того, як відчинилися дверцята, і хлопчак, який ховав за телефонний екран свою незручність від гендерного дисбалансу. Едем згадав себе в такому віці — у нього не було телефону, щоб пірнути туди в товаристві дівчат, а тому залишалося або провалитися крізь землю, або стати душею компанії. До появи в його житті Інари Едем практикував перший варіант. 

Чому він знову згадав про неї — аж раніше міг тижнями не згадувати? Пара на літній сцені в Маріїнському парку зачепила струну, якої вже давно ніхто не торкався пальцями. 

Ліфт доповз до першого поверху. Едем пішов не попрощавшись. Утім, його друг був не тією людиною, для якої важливі умовності. 

Сміх інтернів змішався з гамором жвавого холу. Едем лавірував поміж людьми, у кожного й кожної з яких був свій привід не поспішати. Не розрахувавши, він врізався в незворушного санітара — і в ту ж мить раптом біля розсувних дверей побачив її. 

Жінка з рудим волоссям у персиковому костюмі і з такою ж персиковою сумочкою в руці виходила з приміщення. У цьому царстві білих одіянь вона здавалася згустком вогню. Її туфельки на низькому підборі відміряли рівні відстані, і лише раз крок виявився трохи довшим — коли нога мала ступити на місце з’єднання плиток. Едем не бачив її обличчя, але вирішив: цією жінкою може бути тільки Інара. Її хода, її волосся, її статура, її смак в одязі, її звичка не наступати на тріщини в асфальті, а може, й оцей тонкий струмочок парфуму, залишений серед натовпу, — чи він тільки примарився Едемові? — теж належить їй. 

«Обернися», — прошептав Едем замовляння, у глибині душі страшенно боячись, що жінка обернеться і чари розвіються. Але розсувні двері зачинилися за нею, й Едем так і не побачив її обличчя. 

Якщо це була Інара, то доля неспроста привела її сюди цього дня, отже, Едем не повинен її проґавити. Ні, він ще не дозрів до думки заговорити з нею — просто трішки постежити, згадати ходу, спіймати її кинуту комусь коротку усмішку, зрозуміти, якою вона стала за ці роки. 

Едем кинувся до виходу, наступаючи на ноги й не відчуваючи гострих ліктів. Жінка повернула до стоянки, а значить, там погоня могла й скінчитися. 

Її машина була