Читати книгу - "Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров"

Дорога відсвіжила Куліша, зміцнила, заспокоїла й розважила.

— Дорога мене зміцнила! Тепер знов прокинулася в тілі й душі якась юнацька бадьорість — може ненадовго і, може, в останній раз? Не багато років попрохав би я в Господа (коли б був з Ним знайомий особисто, а не через ошуканців-попів), аби тільки ці роки були насичені почуттям, думкою і ділом!

Од листа до дружини, писаного з дороги, в Єсмані, станції під Глуховом, 2 серпня р. 1856, віє зовсім іншим настроєм, ніж той, що його повний був отой-о цитований попереду московський лист. Тут зникають неврастенічні «фобії», які завсіди з’являлись у Куліша в хвилини перевтоми й розпачу.

Тепер Куліш почуває себе дужим, спокійним і врівноваженим.

— Милий друг Сашуню! — звертався він до дружини. — Слава Богу я здужаю і, не дивлячись на затримки на станціях через розгон коней, спокійний. Мене цікавлять знов мої праці. Коли б я їх виконав, я міг би вмерти без каяття, що згаяв даремно час. Не турбуйся, що я не зробив для тебе портрета в Москві. Сподіваюсь випросити у матусі [Мотрони Білозерської, Кулішевої тещі] московський дагеротип, з якого виріжу своє обличчя, вставлю в медальйон і надішлю до тебе. З цією метою я купив у Тулі цінну коробку пряників, щоб піддобритись. А від Грабовського надішлю тобі юнацького мого зображення.

— Виїжджаючи до України, почуваю якесь піднесення, якого давно не відчував. Іноді я зовсім переставав був любити батьківщину, і це було в момент занепаду моральних сил. Тепер я люблю її знов, не дивлячись на все погане, що в ній є. Та досить про це. Будь спокійна щодо мого здоров’я: повернусь до тебе молодцем. Усією душею твій П. Куліш.

Маршрут літньої мандрівки року 1856 був звичайний для Куліша: з Петербурґу, через Москву й Тулу, спочатку до Мик. Дан. Білозерського в хутір Миколаїв (3-го серпня),[15] а потім у Мотронівку. З Мотронівки, де він прожив декілька днів, Куліш поїхав у Линовицю, щоб одвідати там графа Сергія де-Бальмена, який тоді малював ілюстрації до Кулішевої «Орисі». Від де-Бальмена він поїхав до Тарновського й Ґалаґана, потім на Лубенщину, на хутір Заріг, а звідтіля, через Черкаси, на Чигиринщину в Олександрівку до Грабовського, і тоді, заїхавши й погостювавши в Києві, Куліш повернувся назад до Петербурґу.

На Україну Куліш їхав не тільки для того, щоб спочити, але й разом з тим, щоб набратись поетичних вражінь, свіжого запасу творчих спостережень. Куліш мав намір «усюди повештаться, усячини наслухаться, доброго розуму набраться».

Він їхав на Україну з певною сподіванкою, що йому пощастить натрапити на якусь хорошу дівчину, на просту й щиру хуторянку, і що тепер, відчувши знов у собі юнацьку бадьорість і мужність, він з радістю зуміє розкрити перед собою дорогоцінні таємниці дівочої душі, високого й ясного кохання.

В Петербурзі він не жив, і серце його було там таке самотнє!.. На Україні він хотів бути щасливим: пізнати радощі, найчистіші радощі життя, пережити такі щасливі дні, які Бог зберігає для своїх святих. Тут, тільки тут і тепер, відчує він себе самого і все те молоде щастя, що приступне людині, ті прості радощі серця, що квітнуть в ньому самому.

Літо 1856 року Куліш прожив, їздячи від одного поміщика до другого.

— Життя моє циганське, — писав Куліш, — вештаюсь по селам та й годі (14/VIII-56).

— Так оце, — писав він 24/VII-56 В. В. Тарновському, — помандрую світ-за-очима по всій Україні, щоб обернуть собі на добрий пожиток останок літа і початок осени. А то, як прийдеться часом писать про земляків на чужині, то, забувшись, які вони єсть, удерем таких троянців, що всяке одцурається.

Турбуючись, щоб, писавши про земляків, які вони єсть, не наробити пародійних, антиреалістичних помилок,[16] щоб, подібно Котляревському, не удрати з земляків «троянців», не ухилитись у ґротеск, Куліш, проте, свої виучування обмежив тим, що він міг бачити, перебуваючи в панських маєтках.

— Ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на народ.

Це є метода його народницьких спостережень 1856 року: пішовши з панночкою, подивитись на народ у церкві!

Хоч як змагався Куліш проти «котляревщини» в літературі, хоч як він од неї відмежовувався, але від його способу вивчати народ дхне отією самою, так йому зненависною котляревщиною. Характеризуючи Котляревського й котляревщину, визначаючи соціяльну природу, Куліш говорить про матеріяльну й моральну залежність українського письменника від меценатів-поміщиків, від заможного панства.

— Ми, — каже Куліш, — звертаємо увагу читачів на голий факт. Котляревський був прийнятий як гість в домах князя Куракіна, князя Лобанова-Ростовського, князя Рєпніна, графа Кочубея, графа Ламберта і генерала Бєлухи-Кохановського.[17]

Але й сам Куліш знайомиться з народом як гість графів де-Бальменів, в обставинах і умовах, що в них він опинився, як панський приятель. І для Куліша лишається в силі вказівка на той же «голий факт», що й для Котляревського: «ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на народ». Знайомство з селянами року 1856 Куліш обмежував прогулянками на село для розваги та випадковими зустрічами й побаченнями.

Правда, в листі до Плетньова, писаному згодом, уже в грудні, Куліш, докладно описуючи своє літнє перебування на Україні, зазначає, що він, окрім прогулянок з панночкою й читання творів, що зворушували серця поселян, робив також спроби «ходити в народ» і згадує навіть за перешкоди від поліції.

Він пише:

— Пробував штовхатись між мужиками, та вічно натрапляв на поліцію, котора нічого не хоче бачити й знати, окрім злочинних намірів, бо добрі діла не приносять їй жадної користи.

Ми не знаємо, що саме, який певний факт має на увазі Куліш у цьому разі і за яке непорозуміння з поліцією він згадує. Можливо, що в цій фразі є трохи од licentiae poeticae і трохи вільне коментування події, що справді не виходила за доброчинні межі «добрих діл». В кожнім разі, окрім цього уривка, в нас для 1856 року занадто мало матеріялу, щоб говорити за тодішні спроби Куліша ходити в народ.[18] Головну увагу в своїх листах з України Куліш віддає не соціяльним темам, а особистим почуванням, вражінням од природи, приємності спочинку, уважному вивченню дівочої душі, ідиліям ніжної чутливости.

Його тягли до себе рухливі ніжні губи