Читати книгу - "Гра почалася, Sash Ko (Олександр Бондарчук)"

— Ліз, вибач.

—  Проїхали. — Шмигнула носом дівчина. —  Коли їдеш?

— Завтра. Мені майже шістнадцять,  поступлю в якесь ПТУ в іншому місті і забуду про все.

—  І про мене? —  тихо спитала Ліза..

Він  зупинився. Декілька секунд дивилися один на одного.

—  А давай разом втечемо звідси? — Його очі натхненно заблищали. — В мене є бабки.  На перший час вистачить, щоб літо десь біля моря пересидіти і ще десь підзароблю,  офіціантом наприклад. Що скажеш?

—  Я, я не знаю… —  Ліза спантеличено подивилася на нього. —  Знаєш, я колись про щось подібне думала. Але сама б ніколи не наважилась. А тепер.. — Нахмурила брови і подивилася задумливо в бік.  —    Я не певна, що готова до такого. Хоч це дійсно шанс почати нове життя і забути свого слабодухого батька, якому начхати на мене. — Знову перевела зосереджений погляд на хлопця. —  Дай мені час переварити все це.  Ок?

—  Окс. — Відвів погляд Ден. — Сорян, що так наїхав на тебе зі своїми траблами.

— Проїхали, — всміхнулася Ліза.

— Шось пожувати хо?

При вході в парк виріс ряд торгових палаток з напоями, солодощами та їжею, а за ними, серед дерев ховався майданчик з атракціонами: каруселі, батути, чортове колесо, американські гірки.  Гасала дітвора. Гуляли  батьки з дітьми, різноманітні компанії, закохані пари та собачники. Пахло фаст-фудами, солодкою ватою та весною. А далі, паркові  алеї лабіринтом губилися серед лісу дерев.

— Морозиво сто років не їла.

— Ну, це не сто років самотності, — підморгнув хлопець. — Ща виправимо.

— Ти читав Маркеса? — повела бровою Ліза.

— Недочитав.  Якшо почесноку,  бредятіна повна. Так  і не догнав, чого зарубіжка так яро нахвалювала  те чтиво. Я той урок тоді не погуляв чомусь.

—  Нічого собі! Прогульник і ходиш до бібліотеки. — Тепер обидві брови дівчини  злетіли вгору.

— Не ходжу. Бібліотека від батька дісталася. — Опускає погляд Ден з сумом.

—  Ой, пробач! —  несвідомо прикусила  губу.

—  Та не парся. Все окс! —  Притуляє  вказівного пальця до своїх губ і підморгує змовницькі. —  Тільки нікому не кажи, що я читаю книжки, пацани засміють.

— Окей, це буде наш секрет, — підморгує у відповідь. — А я змогла дочитати.. І це моя біда, якщо книжку почала, то якою б нудною не виявилася, дочитую.

—  Вкайф себе мучити? — всміхається глузливо.

— Тай йди ти! — штурхає легенько ліктем. — А раптом далі буде щось цікаве, а я все пропущу. Я “Воно” Кінга.  Починала читати і думала, що занудство. А потім, ух!  Тиждень під враженням ходила.

— А я , фільм бачив. Крутезний клоун!

— Та книжка  і фільм, це різні речі!

Вони  йдуть далі, від атракціонів  вглиб парку по асфальтованій алеї і сперечаються на одну із вічних тем: що краще фільм чи книга. Гамір міста залишився позаду. Легкий вітерець колише гілля дерев і заставляє шепотіти листя.  Вже менше людей їм зустрічається.  Навкруг тихо,  спокійно і не жарко,  в тіні дерев.

— Непогана місцина! — похвалив. —  Ти часто тут зависаєш?

— Як та блонда в моєму житті з'явилася, то часто. — Лице вкрила тінь смутку. — Приходила побути на самоті, не бачити їх фізіономій і не чути тупі розмови.

— Тепер це в минулому.

— Так, —  зупинилася,обійняла  його і ледь чутно прошепотіла. — Дякую тобі. — Поцілувала в щоку, швидко  відсторонилася  і пішла вперед.

За ці долі секунди він відчув тепло її тіла, вдихнув солодкий аромат парфумів і квітковий запах шампуню від її волосся і несвідомо торкнувся місця, куди вона його поцілувала. Серце почало битися частіше, а свідомість охопило почуття радості і піднесення. 

Він  оговтався і наздогнав її. Зазирнув в обличчя і побавив на очах сльози

—  Ти чого? — спитав розгублено. — Не треба.

—  Вибач, емоції. Це від полегшення, що так все закінчилося.

Ден витер сльози  з її обличчя, взяв її долоню в свою і вони мовчки неквапливо пішли далі, тримаючись за руки.

— А що ти тут сама робила?

— Читала книжки, слухала музику і ... — на мить завагалася та все ж продовжила. — Співала.

— Офігити! — очі Дена зробилися по п’ять копійок. — Заспівай щось мені?

— Ой ні, не зараз! —  щічки враз почервоніли. —  Я ще не готова, можливо, якось іншим разом.

—  Та чого ти. Тут тільки ми. – Ден зупинився і роззирнувся навкруги.

На парковій алеї людей не було.

Вони зайшли вглиб парку, де крони дерев стали густіші.

— Ну будь ласка. — Ден взяв її за іншу руку та  зазирнув  у вічі.

—  Вибач. —  Сором’язливо усміхнулася, стиснула сильніше його пальці своїми, в обох долонях — Обіцяю, що заспіваю, але не сьогодні.  

— Ловлю на слові! — теж посміхнувся у відповідь і перевів  погляд на її вуста.