Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Здається, всі погоджуються з тим, — заговорив Мел, — що Вернон — це на сьогодні один із кращих пілотів.

— О, так, безперечно. На сьогодні та з таким рівнем пихи. — Таня завагалася, а тоді продовжила втаємниченим тоном: — Якщо маєш настрій попліткувати, то ти не єдиний, кому плювати на твого шваґра. Я чула, як один з наших механіків нещодавно бідкався, що літаки більше не мають гвинтів, адже він завжди сподівався, що командира Демереста колись перемеле.

Мел різко відказав:

— Досить жорстока ідея.

— Так. Особисто я згодна з ідеєю, яку, кажуть, висловив містер Янґквіст, наш президент. Наскільки я розумію, він дає такі інструкції щодо командира Демереста: «Не чіпайте мене з цим нахабним мудаком, тільки садіть на його рейси».

Мел реготнув. Знаючи їх обох, він був певен, що це зауваження правдиве. Не можна дозволяти собі обговорювати Вернона Демереста, розумів він, але повідомлення про негативний звіт щодо снігу та прикрий ефект, який той звіт спричинить, трохи його роздратувало. Він ліниво замислився, куди це прямує його шваґер і чи не стосується це однієї з його амурних пригод, яких — як він чував — у Демереста багатенько. Зиркнувши в центральний вестибюль, Мел побачив, що командира Демереста вже проковтнув натовп.

Таня навпроти нього розправила спідницю плавним жестом, який Мел помічав уже раніше і який йому так подобався. То була жіноча звичка й нагадування, що зовсім небагато жінок настільки гарні в уніформі, яка, здавалося, мусила б мати ефект асексуалізації, хоча з Танею все було навпаки.

Мел знав, що деякі авіакомпанії дозволяють старшим агентам з обслуговування пасажирів не носити уніформи, але «Транс Америка» любила авторитет, диктований синьо-золотим вбранням. Два золоті кільця, облямовані білим, на рукавах Тані демонстрували її посаду та старшинство.

Ніби вловлюючи його думки, вона озвалася:

— Скоро я, можливо, не носитиму уніформи.

— Чому?

— Нашого керівника транспортного управління округу (ТУО) переводять до Нью-Йорка. Заступник посяде його місце, і я подала заяву на місце заступника.

Мел глянув на неї з сумішшю захвату й зацікавленості.

— Вірю, ти її матимеш. Та й це для тебе далеко не межа.

Вона звела брови.

— Думаєш, я годжуся у віцепрезидентки?

— Думаю, що так. Так, якщо ти сама цього хочеш. Бути керівницею, все таке.

Таня м’яко промовила:

— Сама не впевнена, чи це те, чого я хочу.

Офіціантка принесла замовлення. Коли вони знову опинилися самі, Таня продовжила:

— У таких дівчат-трудівниць, як ми, вибір не надто широкий. Якщо не хочеш залишатися на теперішній посаді аж до пенсії — а більшість із нас не хоче, — єдиний вихід — угору.

— А як щодо шлюбу?

Вона взяла шматочок грінки з корицею.

— Нічого не маю проти. Але одного разу у мене не склалося, й таке може повторитись. Крім того, небагато охочих — достойних принаймні — одружитися із розлученою жінкою з дитиною.

— Ну, можливі й інші варіанти.

— А ще можу виграти в «Ірландському тоталізаторі»[31]. Виходячи з власного досвіду, Меле, милий, можу сказати, що чоловіки полюбляють, коли їхні жінки нічим не обтяжені. Спитай мого колишнього. Якщо знайдеш, звісно; мені це так і не вдалося.

— Він покинув тебе після народження дитини?

— Боже збав, ні! Тоді Рой би перетерпів цілих пів року відповідальності. Здається, то був четвер, коли я зізналася, що вагітна; не могла приховувати ще довше. У п’ятницю, коли повернулася з роботи, його одягу вже не було. Як і самого Роя.

— Відтоді ти з ним не бачилась?

Таня похитала головою.

— Врешті-решт так було легше розлучитися — він мене просто покинув; жодних ускладнень, на кшталт іншої жінки. Проте буду чесною: Рой не такий уже й поганий. Він не спустошив нашого спільного рахунку в банку, хоча й міг. Мушу визнати, інколи я загадувалася, чи то через простосердність, чи він просто забув. Зрештою ті вісімдесят доларів дісталися мені.

Мел сказав:

— Ти ніколи раніше цього не згадувала.

— А варто було?

— Можливо, я тобі поспівчував би.

Вона похитала головою.

— Якби ти мене краще розумів, то знав би, що я тобі зараз це розповідаю не тому, що потребую співчуття. Усе скінчилося добре. — Таня всміхнулась. — Я, можливо, стану віцепрезиденткою авіакомпанії. Ти щойно сам сказав.

Жінка за столиком неподалік голосно вигукнула:

— Йсусе! Ти глянь на годинник!

Мел інстинктивно підкорився. Минуло сорок п’ять хвилин, відколи він покинув Денні Ферроу за ПКС. Підводячись з-за столика, він сказав Тані:

— Ще не йди. Мушу зробити дзвінок.

На касі був телефон, тож Мел набрав одну із закритих ліній ПКС.

Голос Денні Ферроу повідомив:

— Зачекай, — а тоді, через кілька секунд, повернувся на лінію. — Я саме збирався тобі зателефонувати, — сказав він. — Щойно дістав звіт стосовно того «Боїнга-707» «Аерео-Мехікан», який застряг.

— Кажи.

— Ти ж у курсі, що «Мехікан» попросили допомоги у «ТВЕ»?

— Так.

— Ну, у них є вантажівки, крани, ще бозна-що вони нагнали. Злітно-посадкова смуга та руліжна доріжка повністю заблоковані, але вони досі не посунули той сраний літак. За останніми новинами, «ТВЕ» послали по Джо Патроні.

Мел визнав:

— Радий це чути, хоча краще б вони спохопилися раніше.

Джо Патроні — начальник служби технічного обслуговування аеропорту від «ТВЕ» — мав вроджене вміння залагоджувати проблеми. То був простакуватий, енергійний персонаж, а також близький друзяка Мела.

— Очевидно, вони намагалися одразу викликати Патроні, — сказав Денні. — Та він був удома, тож люди не могли з ним зв’язатися звідси. Здається, пошкоджено багато телефонних ліній.

— Проте зараз він у курсі справи. Ти впевнений?

— «ТВЕ» впевнені. Кажуть, він уже в дорозі.

Мел порахував подумки. Знав, що Джо Патроні живе в Ґлен Еллін[32], десь за двадцять п’ять миль[33] від аеропорту, та навіть за ідеальних погодних умов Джо доїжджав звідти за сорок хвилин. Сьогодні, враховуючи занесені снігом шляхи й повільний транспортний рух, можна буде вважати за щастя, якщо дорога начальника служби технічного обслуговування авіакомпанії забере вдвічі більше часу.

— Якщо хтось і зможе зрушити сьогодні той літак з місця, — визнав Мел, — то це Джо. Та поки його немає, я не хочу, щоб хтось вирішив, ніби можна байдики бити. Поясни всім, що смуга три-нуль знову мусить почати діяти, і то якнайшвидше. — Він засмучено згадав, що рейси, мабуть, і досі злітають над Медоувудом. Задумався, чи вже почалося те громадське зібрання, про яке говорив керівник польотів.

— Я їм пояснюю, — підтвердив Денні. — Поясню ще