Читати книгу - "Право на щастя, Ірен Вастро"

В цей момент, я звертаю увагу на хлопця і дівчину, що пристрасно цілуються. Ого! Та це ж Гліб  з його колишньою дівчиною. Здається вона вагітна, бо вона тре свій животик. Сльози починають текти з очей.

-Софіє, що сталося? Чому ти плачеш?- питає бос стривожено. – Щось болить?- питає.

-Зупиніть, я вийду! – кричу крізь сльози.

Він спиняєтьсяі я вибігаю з машини та мчу вперед. Сідаю на лавку, що трапляється на шляху і плачу. Біля мене сідає бос і дає мені серветки.

-Що сталося? Чому ти плачеш?- питає стривожено.

-Нічого. Я просо вкотре переконалася, що людям довіряти не можна.- кажу я, витираючи сльози.

-А, то та парочка, що цілувалася,  там був твій коханий?- каже він здогадуючись.

-Так. Всі чоловіки – козли.- кажу я свій висновок.

-Агов, ти всіх по одному не міряй!- каже бос та намагається мене обійняти, а я в цей час протестую, та намагаюсь його віштовхнути.

-Заспокойся. Я просто тебе обніму, як друг. Я ні на що не претендую. При наймні поки що.- каже бос і спокійно мене обіймає.

В цих обіймах я плачу ще голосніше, жаліючи себе, та згадуючи Гліба. Через деякий час знесилена від сліз і вже трохи змерзла зачиняю очі.

-Гей, спляча красуне, не спи. Я не знаю де ти живеш.- пробуджує мене голос боса.

Піднімаю голову і відкривши очі зустрічаюся поглядом  з очиима боса. Він – справжній красень, з бакитними очима, та чорним волоссям, а ще в нього мила усмішка.

 -Ти як?- питає бос.

-Все добре, дякую. Вибачте, що замочила ваш одяг своїми сльозами.- кажу я.

-Мені б дуже хотілося, щоб це були твої останні сльози. Мені б дуже хотілося, щоб ти більше не плакала.- каже він та ховає мені волосся під шапку.

В цей час дзвонить мама.

-Доню, ти де. Вже пізно, ми хвилюємося з татом.- каже мама.

-Я скоро буду. Трохи затрималася.- кажу я.

-Все добре? В тебе голос, якийсь засмучений?- питає мама.

-Так. Нормально. Починайте вечеряти без мене. – кажу я.

-Добре. Але ти зателефонуєш, коли придеш на зупинку. Тебе тато вийде зустріне.- каже мама.

-Гаразд.- кажу я і вимикаюсь.

-Сідай в машину, а то знову вже змерзла.- каже всміхаючись бос, подаючи мені руку.

 Встаю опираючись на руку, як раптом притягує мене до себе.

-Софіє, ти мені справді дуже подобаєшся. Дай мені будьласка шанс.- каже він знаходячись небезпечно близько.

Від холоду не має і сліду, стає спекотно.

-Пробач, але мені зараз не до розмов.- кажу я і сідаю в авто.

-Я тебе відвезу додому. Не хочу, щоб ти ще в якусь пригоду потрапила.- каже Руслан Дмитрович.

Відкриваю рот для протесту, але згадую про баьків, що хвилються мене чекаючи, тому киваю головою, погоджуючись.

Їдемо мовчки, слухаючи романтичну музику по радіо.

-Дякую за допомогу і за те що підвезли.- кажу я коли  ми зупиняємося біля мого будинку.

-Не має за що. – каже він.- Подумай над моїми словами.- каже бос мені вслід.

-До побачення.- кажу я і заходжу в під’їзд.

- Доню, це ти? А чому не подзвонила, що  тебе зустріли?- питає мама дістаючи піццу з духовки.

-Мене просто підкинули, тому не потрібно було.- кажу я.

-Цікаво хто? У Гліба здається машини немає.- каже тато.

-Зате є дитина.- кажу я.

-Що?- каже мама.

-Бачила їх сьогодні з колишньою. Вони з нею пристрасно цілувалися, а після вона гладила свій ще невеликий живіт.- кажу я.

-Ого. Може ти не так все зрозуміла?- каже тато.

-Сумніваюся.- кажу я і йду у ванну змивати макіяж.

Так, здається туш виявилася сильнішою, ніж тіні, тому я зараз дуже красива.  Але бос дивився на мене так, ніби я для нього в ту хвилину була найгарнішою. Брррр! Стоп. Я тепер ні з ким не буду зустрічатися! Я більше нікому не вірю!

 Вибачте, що зникла, але зараз маю дуже багато справ. Знайшла  трохи часу, продовжити свою історію.  Що ж буде далі в житті Софії? Чи буде нарешті хепіенд?