Читати книгу - "Право на щастя, Ірен Вастро"

Минуло декілька тижнів. Весь цей час Руслан Дмитрович  зустрічав мене щоранку з квітами, а ввечері пропонував підвести додому. Квіти я брала, а от щодо останнього – не погоджувалась і прямувала на зупинку.  Я не знала, що мені зараз робити. Гліб прийшов до мене через кілька днів, після того, як я бачила їх з колишньою. Чесно повідомив, що помирився з нею, що вона завагітніла, ще до зустрічі зі мною. А ще що він хоче створити з нею родину. Мені було боляче, та я змусила себе відпустити його. Але нові стосунки поки не для мене.

-Соню, тебе шеф викликає.- каже мені Дарина, наша нова  офіціантка.

-Добре.- кажу я і направляюсь в кабінет боса.

-Викликали?- питаю заходячи в кабінет.

-Так. Софіє, мені потрібна твоя допомога.- каже бос та  сідає навпроти мене.

-Яка?- питаю я.

-Друг запросив мене на весілля на цих вихідних. Там  буде дівчина, яка  вирішила  будь-яким шляхом зробити мене своїм. Слів вона не розуміє, тому я прошу тебе поїхати зі мною і вдати мою дівчину. Можливо це її зупинить.- каже Руслан.

-Руслане Дмитровичу у нас дуже багато дівчат працює, які погодяться на вашу пропозицію.- кажу я.

-Погодяться, але потім  не відчепляться від мене. Тому й прошу тебе про допомогу. Чи ти мене боїшся? Обіцяю не приставати. Вести себе в рамках дозволеного.- каже він спокусливо всміхаючись.

-Руслане Дмитровичу…- намагаюсь сказати я.

-Софіє, будь ласка, допоможи мені. – каже беручи мою руку  своєю і дивлячись благально в очі.

- Добре.- сама незнаю чому погоджуюся.

-Дякую.- каже бос.

-Але тримати себе в рамках.- кажу я дивлячись в його очі.

-Буду старатися.- каже він вміхаючись.

-Я можу йти?- питаю.

-Так, звісно.- каже він нарешті відпускаючи руку, яку тримав в своїй весь цей час.

Йду на вихід та думаю, що мала відмовити, але чомусь «я» та що всередині погодилася раніше, ніж інша «я» заперечила. 

****

-Доню, дзвонили з лікарні, батька збила машина.  Стан важкий. Я вже їду. Чекатиму тебе в лікарні.- каже мені мама зателефонувавши мені на роботу.

-Добре. Скоро буду.- кажу я і біжу до боса, відпроситися.

-Вибачте, Руслане Дмитровичу, в мене Н/С. Ви можете мене раніше відпустити?- питаю я схвильовано, зайшовши в кабінет.

-Що сталося, Софіє?- питає схвильовано.

-Так. Батько потрапив до лікарні. Його збила машина. Стан важкий.- кажу я.

-Пішли, я тебе відвезу.- каже він обійнявши мене на талію.

-Я сама можу…- каже ледве себе тримаючи в руках, щоб не заплакати.

-Софіє, зараз не час, для того, щоб бути  гордою. Іди на вулицю, а я зараз попереджу дівчат, щоб тебе замінили.- каже бос.

-Дякую.- кажу я і йду на вулицю.

 Сідаю на лавку і чекаю. Через декілька хвилин виходить бос та кличе мене  сідати в машину.

-Не розумію, як так могло статися.- кажу я втомлено потираючи очі.

-Не переймайся все буде добре.- каже Руслан мене заспокоюючи.

Нарешті ми на місці. Виходжу з машини.

-Дякую вам Руслане Дмитровичу, що підвезли мене.- кажу я.

-Ходімо. Можливо  я ще стану вам корисним.- каже бос прямуючи зі мною в лікарню.

-Я гадаю, що я й так достатньо вас затримала.- кажу я.

-Софіє, ти мене не затримала. Я сам хочу тобі допомогти.- каже він прямуючи зі мною.

-Мамо!- кидаюся в мимині обійми.

-Доню.- мама плаче разом зі мною.

-Як тато?- питаю я.

-Йому роблять операцію. Важка травма голови та перелом ноги.- каже мама.

Але ж він одужає?- питаю я.

-Звісно одужає.- каже бос.- Я поки принесу вам кави.- каже він та йде  кудись.

-Хто це, доню?- питає мама.

-Мій бос. Він мене підвіз.- кажу я.

-Звичайно хлопці просто так нічого не роблять для дівчат. Значить ти йому подобаєшся.- каже мама.

-Мамо, ти ж знаєш, що мені зараз поки не до стосунків.- кажу я.

 В цей час виходять лікарі з операційної.

-Лікарю, як мій батько?- питаю я.

-Ми провели операцію. Але все покаже найближчі дві доби. Стан важкого батька важкий, складна травма голови. Тому тримайтеся. І моліться.- каже він та йде до ординаторської.

-Ну, що сказав лікар?- питає Руслан даючи нам з мамою каву.

-Все вирішіть найближчі дві доби.- каже мама.

-Ви поки пийте каву, а я поговорю з лікарем.- каже він та йде до ординаторської.

-Соню, він справді має до тебе якісь почуття. Ось як старається для тебе.- каже мама, смакуючи каву.