Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Так. Ти повторив це вже разів двадцять, — відповіла я роздратовано і зупинилася перед мідною табличкою «Для дам» на підлозі. — Ви можете почати без мене, мені вже з червня 1912 року треба в туалет.

Ґідеон відпустив мене.

— Ти сама знайдеш дорогу нагору?

— Звичайно, — відказала я, хоча не була впевнена, чи можна покластися на моє вміння орієнтуватися. У цьому будинку забагато коридорів, сходів, кутків і дверей.

— Дуже добре. Цігенпетера[10] ми вже здихалися, — сказав демон. — Зараз ти мені зможеш спокійно пояснити, що тут діється.

Я почекала, поки Ґідеон зник за найближчим рогом, відчинила двері в туалет і грубо сказала створінню:

— Ну давай, іди хутчіш!

— Що?! — демон-горгулья закопилив губи. — У туалет? Ну, знаєш, мені здається, це якось…

— Мені байдуже, що тобі здається. Небагато знайдеться місць, де можна спокійно спілкуватися з демонами, і я не хочу ризикувати тим, що нас хтось може почути. Давай швидше!

Демон затиснув собі ніс і знехотя рушив слідом за мною в туалет. Тут ледь чутно пахло дезінфекційним засобом і лимоном.

Я зазирнула в кабінку. Нікого не було.

— Так. Тепер слухай мене. Я розумію, що так швидко від тебе не відкараскаюся, але якщо ти хочеш у мене залишитися, тобі доведеться дотримуватися певних правил. Ясно?

— Не колупатися в носі, не вимовляти непристойні слова, не лякати собак… — заторохкотів, як горохом у бочку, демон.

— Що? Ні. Я хочу, щоб ти поважав моє особисте життя. Я хочу вночі й у ванній бути сама, і коли мене хтось цілує, — у цьому місці мені довелося ковтнути, — я не хочу, щоб хтось за мною підглядав. Ясно?

— Тс-с-с! — просичав демон. — І це говорить та, яка затягла мене в туалет.

— Ну то що, домовилися? Ти поважатимеш моє особисте життя?

— Я нізащо не дивитимусь, як ти приймаєш душ або — і-і- і-і, не доведи Господи! — коли ти цілуєшся, — відрубав демон. — Цього ти точно можеш не боятися. І, як правило, мені нудно спостерігати за людьми, коли ті сплять. Хропіння, слина… я вже мовчу про все інше…

— Крім того, ти не повинен втручатися до розмови, якщо я перебуваю в школі або з кимось розмовляю. І, заради Бога, якщо ти не можеш не співати, то співай, коли мене немає поблизу!

— Я дуже добре можу імітувати гру на трубі, — сказав демон. — Або на поштовому ріжку. У тебе є собака?

— Hi! — глибоко зітхнула я. Для цього хлопця мені знадобляться не просто нерви — цілі мотузки.

— А ти не могла б купити якого-небудь? У найгіршому разі й кішка підійде, але вони такі задавакуваті й не дозволяють себе так добре дражнити. Деякі птахи теж можуть мене бачити. У тебе є птахи?

— Моїй бабусі тварини — як сіль в оці, — сказала я і втрималася, щоб не додати, що невидимі хатні тварини — теж. — Гаразд, почнемо спочатку. Мене звуть Ґвендолін Шеферд. Дуже приємно познайомитися з тобою. — Ксемеріус, — сказав демон-горгулья і широко посміхнувся — Дуже приємно. — Він заліз на вмивальник і подивився мені в очі. — Справді! Дуже, дуже приємно! Ти мені купиш кішку?

— Ні! А тепер катай звідси, мені справді потрібно в туалет.

— Буе! — Ксемеріус прожогом вилетів крізь двері, не відчиняючи їх, і я почула, як він у коридорі знову затягнув «Friends will be friends».

Я затрималася в туалетній кімнаті набагато довше, ніж це було потрібно. Я старанно вимила руки і кілька разів щедро хлюпнула холодною водою в обличчя, сподіваючись дати лад своїм думкам. Але вони й далі крутилися, наче рій. Глянувши в люстро, я побачила, що моя зачіска нагадує щось на кшталт воронячого гнізда, і я спробувала пригладити волосся пальцями, намагаючись підбадьорити сама себе. Як це зробила б Леслі, якби була поруч: «Усього пару годин, Ґвендолін, і все буде позаду. Агов, і при тому, що ти страшенно втомилась і зголодніла, вигляд ти маєш цілком непоганий!»

Моє відображення з темними колами навколо очей дивилося на мене докірливо.

— Гаразд, це я збрехала, — зізналась я. — Вигляд у тебе жахливий. Але, врешті-решт, бувало й гірше. Наприклад, коли в тебе була вітрянка. Тож вище голову! У тебе все вийде.

У коридорі Ксемеріус висів сторч головою на лампі, мов кажан.

— А тут лячно! — повідомив він. — Щойно повз мене пройшов однорукий тамплієр. Ти його знаєш?

— Ні, — відказала я. — Дякувати Богу, не знаю. Ходімо, нам туди.

— А ти мені поясниш усе про мандрівки в часі?

— Та я сама нічого не розумію.

— А кішку мені купиш?

— Ні.

— Але я знаю, де можна взяти задурно. Ой, дивися, всередині обладунків — людина.

Я крадькома глянула на обладунки. Мені справді здалося, що за заборолом зблиснули чиїсь очі. Це був той самий лицар в обладунках, якого я вчора жартома поплескала по плечу, вважаючи, що це просто прикраса.

Схоже, вчора було багато років тому.

Перед входом до Драконячої зали я побачила місіс Дженкінс, секретарку. Вона несла тацю поперед себе й була вельми вдячна, коли я притримала їй двері.

— Поки що тільки чай і кекси, люба, — сказала вона, посміхаючись так, наче вибачалася. — Місіс Мелорі давно пішла додому, тож мені потрібно ще попошукати на кухні, чи є з чого приготувати щось для голодних дітей.

Я ввічливо кивнула, але була впевнена, що в бурчанні з мого живота легко вгадувалося: «То замов що-небудь у китайському ресторанчику!»

У залі нас уже чекали: дядько Ґідеона — Фальк, який бурштиновими очима і копицею сивого волосся постійно нагадував мені вовка, доктор Байт у своєму вічно чорному костюмі й, на мій подив, учитель з англійської мови та історії, містер Вітмен, на прізвисько Білченя. Мені одразу стало якось удвічі ніяково, і