Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Наразі в хронографі бракувало тільки Люсі, Пола, леді Тілні та ще якоїсь «клави», придворної дами, ім’я якої я ніяк не могла запам’ятати. У них усіх треба було ще виманити пару крапель крові.

Але головним питанням було: що трапиться, коли в хронограф одного разу зчитають усіх дванадцятьох мандрівників і коло замкнеться? Схоже, що точно цього ніхто не знав. І взагалі, Вартові тримались, як справжнісінькі лемінги, коли мова заходила про графа Сен-Жермена. Сліпе поклоніння ніяк не порівняєш із їхньою поведінкою!

Мені ж варто було подумати про графа, як у буквальному сенсі слова стискало горло, адже єдина моя зустріч з ним у минулому була далеко не приємною.

Переді мною містер Джордж важко підіймався сходами. У його невеликій круглій постаті було щось втішне. У всякому разі, він був єдиним у цьому співтоваристві, кому я хоч трохи довіряла. Крім, звичайно, Ґідеона, хоча ні, це не можна було назвати довірою.

Будівля Ложі зовні нічим не відрізнялася від інших будинків у вузьких провулках навколо церкви Темпла, в яких переважно розміщувались адвокатські бюро і контори доцентів інституту правознавства.

Втім, я знала, що штаб був набагато більшим і значно розкішнішим, аніж можна було подумати, дивлячись на будівлю зовні, і що насамперед його підземні площі простягалися ген- ген.

Біля дверей мене затримав Ґідеон і шепнув:

— Я сказав, що ти не на жарт налякана, тому, якщо хочеш сьогодні вчасно потрапити додому, виглядай так, наче ти й справді ні жива ні мертва.

— Я думала, я весь час так виглядаю, — пробурмотіла я.

— Вас чекають у Драконячій залі, — сказав містер Джордж, відсапуючись уже нагорі. — Ідіть уперед, я тільки попрошу місіс Дженкінс приготувати вам що-небудь поїсти. Ви, напевно, дуже голодні. Є якісь особливі побажання?

Перш ніж я встигла висловити якісь побажання, Ґідеон схопив мене за руку й потягнув далі.

— Донесхочу! — встигла я ще крикнути містеру Джорджу через плече, і Ґідеон втягнув мене через двері в черговий коридор.

У своїй довгій сукні я насилу трималася на ногах.

Демон-горгулья граційно стрибав біля нас.

— Як на мене, манери у твого друга геть незграбні, — мовив демон. — Отак зазвичай тягнуть козу з базару.

— Та не лети ти так, — сказала я Ґідеону.

— Що раніше ми з цим упораємося, то раніше ти потрапиш додому.

У його голосі бриніла турбота чи він просто хотів мерщій мене позбутися?

— Звичайно, але… Може, я б теж хотіла бачити все навіч, ти про це не думав? У мене купа питань, і мені набридло, що ніхто на них не відповідає.

Ґідеон трохи стишив ходу.

— Зараз все одно ніхто не відповідатиме на твої питання. Сьогодні вони всі хочуть дізнатися, як це вийшло, що Люсі й Пол нас підстерегли. І, на жаль, ти досі — наша головна підозрювана.

Слівце «наша» увійшло мені, як ніж у серце, аж досада взяла.

— Я єдина, хто в усьому цьому нічогісінько не тямить!

Ґідеон зітхнув.

— Я вже одного разу намагався тобі втовкмачити. Зараз ти, можливо, і не знаєш нічого і… ні в чому не винна, але ніхто не знає, що ти зробиш у майбутньому. Не забувай, що ти й тоді можеш мандрувати в минуле, а отже, можеш попередити Люсі та Пола про наш візит. — Він замовк. — Ет… могла б попередити.

Я пустила очі під лоба.

— І ти теж! І взагалі — чого це має бути хтось із нас? Хіба не могла Марґрет Тілні сама собі залишити повідомлення в минулому? Або Вартові? Вони могли дати мандрівникові листа, з цього часу в той…

— Агов?! — почулося від демона, який летів над нами. — Хто-небудь може мені пояснити, про що це ви зараз говорили? Я в цьому ні бум-бум.

— Звичайно, є кілька можливих пояснень, — сказав Ґідеон і рушив ще повільніше. — Але сьогодні мені здалося, що Люсі та Пол справили враження на тебе. — Він зупинився, відпустив мою руку і серйозно подивився на мене. — Ти б з ними поговорила, вислухала б їхні побрехеньки, можливо, ти навіть самохіть дала б свою кров для вкраденого хронографа, якби не я.

— Ні, не дала б, — заперечила я. — Але я б справді хотіла вислухати їх. Вони не здалися мені якимись підлими.

Ґідеон кивнув.

— Бачиш, це саме те, що я маю на увазі. Ґвендолін, ці люди збираються зруйнувати Таємницю, яку зберігали сотні років. Вони хочуть отримати для себе те, що їм не належить. І для цього їм потрібна лише наша кров. Я не думаю, що є щось, що могло їм завадити це отримати.

Він прибрав з лоба неслухняне пасмо, і я мимоволі затримала подих.

Боже, такий він був гарний, хоч малюй! Ці зелені очі, красиво вигнута лінія губ, бліда шкіра — все в ньому було досконале. Крім того, від нього йшов такий запах, що я якусь секунду гралася з думкою просто опустити голову йому на груди. Але, звичайно, я цього не зробила.

— Може, ти забув, що ми теж хочемо їхньої крові. І це ти тримав пістолет біля скроні Люсі, а не навпаки, — зауважила я. — У неї не було зброї.

Між бровами Ґідеона залягла гнівна зморшка.

— Ґвендолін, не будь наївною. Хай там як, але нас заманили в засідку. У Люсі та Пола була озброєна підтримка, щонайменше четверо проти одного.

— Двох! — викрикнула я. — Я теж там була.

— П’ятеро, якщо рахувати леді Тілні. Якби не мій пістолет, ми, можливо, вже б і дуба врізали. У всякому разі, вони могли б силою взяти в нас кров, адже саме для цього і прийшли. І ти хочеш з ними поговорити?

Я прикусила губу.

— Гей! — втрутився демон. — Може, хтось згадає про мене?

Я вже геть заплутався!

— Я розумію, що ти спантеличена, — зауважив Ґідеон, пом’якшивши тон, у якому все-таки відчувалась очевидна зарозумілість. — Тобі довелося занадто багато пережити і дізнатися в останні кілька