Читати книгу - "Пані М , Сергій Олексійович"

Піти до неї з ранку чи вже ввечері краще? Так. Дійсно краще потім та якраз її до дому провести. А як же вона без окулярів? Може вони в неї одні? Вона ж казала, що без них майже нічого не бачить! Піду зранку та зустріну її біля під'їзду. Віддам окуляри, а там буде видно.

Так я і зробив. Швидко зібрався та скоріше пішов чекати Мирославу під її під'їздом. І зовсім не для того, щоб її побачити, а щоб зробити добру справу. Віддати дівчині окуляри. Це я сам собі казав. А побачити, якщо чесно мені дуже її кортіло.

Чекав я на щастя недовго. Але на цей раз вона була не сама. Проводжала синочка свого до школи. Бо там, як я відразу здогадався, було якесь дитяче свято на честь Нового Року.

- Привіт, — перша привіталася вона до мене. Сьогодні Мирослава здалося мені якоюсь строгою та серйозною. Саме такою, як я її завжди звик бачити.

- Я тобі приніс окуляри. - Сказав я і вже потім помітив, що вона сьогодні в нових. Мабуть, даремно я це все собі вигадав. Простягнув окуляри й вже збирався йти. Але йти від неї мені зовсім не хотілося. 
Здається Мирослава теж не дуже була рада, що ми так швидко порозмовляли. Бо якесь таке сумне в неї стало обличчя.

- О! Може вам допомогти? - Нарешті зрозумів я, побачивши, що обидві руки в неї зайняти великими пакунками.

- Допоможи, якщо не поспішаєш. - Протягнула мені Мирослава один пакунок.

- Тяжкий, — відчув я відразу, як він оттягнув мою праву руку. - То давай мені тоді й другий.

- Ні. - Засміялася Мирослава. - Там скло. А в нас хтось дуже любить падати.

І ми обидва стали сміятися. На пам'ять прийшов учорашній вечір.

- Мама, ма, розкажи. Розповіси мені чого ви смієтеся. Я теж хочу. - Почав смикати за рукав пальто Мирославу її синочок.

- А не хай тобі дядько Сергій розповість, — схитрила Мирослава і з викликом подивилося на мене. Здається їй було цікаво, як я зможу розповісти про вчорашнє її синочку.

Ой, та без проблем.

- Як тебе звуть? Будемо знайомитися, — простягнув я малому руку.

- Сергійко. - Сказав він. І це було так неочікувано, що навіть я на якусь долю секунди розгубився.

- О! А мене теж. Як ти вже здогадався. Так от, — почав я свою розповідь про вчорашні пригоди та вже до самої школи не міг зупинитися. Хлопчик весь час тільки й робив, що сміявся. Здається я був в ударі. Я навіть про пані М забув. Бо вона йшла вже десь там позаду, а ми з хлопчиком по переду. Здається Мирославі сподобалося розмова. Бо за весь час вона ні слова не сказала. Тільки сміялася разом з нами й все

- Зустрінеш мене, як вчора? - Чи то спитала, чи то сказала вона.

- Ну, так. Звісно. У тебе дуже гарний синочок. Веселий такий. Гарного дня тобі, Мирослава. До вечора..