Читати книгу - "Прогулянки мрій, Юхим Шарко"

На подвірʼї валялися залишки застілля, над якими літав рій мух та ос. Двері в хатину були відчинені, тому Макс впевнено увійшов всередину. Серед загальної темноти він розгледів силует людини, яка склавшись калачиком, лежала на ліжку обличчям до стіни,. Щоб розбудити Славіка Макс голосно поставив на стіл пляшку та, вже за звичкою, пішов відчиняти вікно. Почувши такі голосні рухи Славік почав поволі прокидатися. Він голосно застогнав, потягнувся вверх руками та повернувшись до світла сів на край ліжка. 

- Щось ти зачастив, - хриплим голосом промовив він.

- Гуляв тут недалеко, та й вирішив зайти, - збрехав Макс.

- Ага. І не з пустими руками.

- Думаю це доречно, - посміхнувся той обпершись на підвіконник та схрестивши руки на грудях.

- Правильно думаєш, - погодився Славік.

Він повільно піднявся, увімкнув лампу та похитуючись вийшов з будинку. Макс почув звук падаючих порожніх пляшок, шурхіт листя та згодом знову появу безхатька у хаті. Він тримав в одній руці напівпорожню пляшку мінеральної води, в іншій два яблука. Поклавши це все на стіл Славік дістав з кишень штанів два скляних стакани і теж поставив їх поряд із водою. Потім налив туди горілку і показуючи вказівним пальцем на наповнений келих запропонував його Максу. Той зрозумів, що запрошувати до випивки інших це вже було традицією у їхньому середовищі.

- Я не буду, - заперечено похитав рукою Макс.

- Ну і добре. Мені більше буде.

Славік махнув байдуже рукою і швидким рухом випив повний стакан до дна. Потому витер рукавом яблуко, двічі надкусив та сів знову на ліжко. Спостерігаючи за ним вже декілька днів Макс не міг довго збагнути скільки ж йому років. Довге чорне волосся спадало на вуха та шию, і майже було без сивини. Високий, зморшкуватий лоб і під ним весь час звужені брови додавали строгості та розсудливості. Серед тижневої неголеності та темних плям на обличчі чітко виокремлювались великі темно-карі очі. Глибокі та проникливі, на сітківці яких можна було ледь побачити іскру, що під час емоційної розмови мовби пронизувала наскрізь. Трохи за пʼятдесят – зробив висновок Макс. Ще кидалась в очі його дивна хода. Славік робив короткі кроки, водночас рухаючи по сторонах всім тілом. Така звичка нагадувала в ньому актора Чарлі Чапліна.

- Вчора з Петровичем засиділись. Вроді і в магазині брав, а голова тріщить як від пальонки, - покрутив опущеною головою Славік

- Так і я теж до вас заходив. Чи ти мене не памʼятаєш?

Славік підняв очі і посерйознішав.

- Тебе? Чого ж не памʼятаю.

- А що ви святкували? – ніби не знаючи питав Макс.

- Щоб випити свято не потрібне.

- Просто треба щоб було за що.

- Оце правда.

Макс нахилився над аркушами із намальованими цифрами, які лежали один на одному біля книжок.

- А було за що, тому що виграв у лотерею, - взявши один лист голосно проказав він.

Славік глянув великими очима на нього і зціпивши зуби вимовив:

- Петрович проговорився. Ні, Алка, точно вона. Талалайка – балалайка.

- Талант чи дар Божий, - іронічно зауважив Макс, - хто б міг подумати…

- Пʼяниця пропащий, а гроші виграє. Так ти хотів сказати, - перебив його Славік.

- Майже. 

- Дар Божий, - і Славік голосно засміявся, - точно дар, тільки не в ту голову.

В коридорі почулись чиїсь кроки і за мить із темряви зʼявився Леонід Петрович. Зараз на фоні низької стелі він виглядав досить високим, майже рівня Максові. Років під сорок, у чорній дерматиновій куртці та коричневих кросівках – він був схожий на спортсмена. Лише окуляри додавали йому вигляду інтелігента.

- Перегар фізкультурника приходить на роботу на 5 хвилин раніше ніж сам фізкультурник, - пожартував Славік побачивши свого вчорашнього компаньйона.

- Колишній фізкультурник, - уточнив Петрович, - взагалі то я філолог. Леонід Петрович.

Він відрекомендував себе знову і простягнув руку для вітання. Макс ще раз нехотячи відповів.

- Пригощайся філолог, - запропонував Славік і налив ще й собі.

Вони випили і закусили яблуками. Петрович погладив себе по животі і з задоволенням проказав:

- Добре пішла. Не обіцяла повернутись.

- А зараз буде не добре, - сумно сказав Славік, - видали нас.

Петрович показав мовчки очима на Макса.

- Алка йому вчора розказала за лотерею.

- Вчора?

- А ти й не памʼятаєщ, що він був з нами.

Петрович звів догори плечі у невіданні.

- Коротше, що ти хочеш? – серйозно звернувся Славік до Макса.

Той присів на купу з книжок та закурив.

- Мені просто цікаво, - спокійно сказав Макс.

- Та ну. Вчора прийшов, сьогодні вже не з пустими руками.

Славік дивився з під лоба на хлопця, стиснувши руки в замок.