Читати книгу - "Наречений у спадок , Олесь Король"

Та ні..це ж не мої думки. Не можу я так думати . Мій батько завжди вчив мене бути сильною і давати відсіч щоб не трапилося. Поцілунок незнайомця примусив мене забути про все на світі. Такий пристрастний, солодкий і терпкий одночасно. І я відповіла йому... В цей час карету підкинуло і я прокинулася. Незнайомець зник, замість нього поряд сидів Денис і здивовано дивився на мене. Дивно, та тепер він не здавався мені таким привабливим як раніше. Звичайний хлопчисько , нічого особливого. 

-Що тобі снилося ? - посміхаючись запитав він. - Ти так чмокала ніби цілувалася з кимось. 

Я відчула як моє обличчя заливає жар. 

-Нічого.- сердито відповіла я і відвернулася до вікна спостерігаючи за тим як повз нас пробігають засніжені гірські схили. 

Ні це не вони, це ми проїзджали повз них. Раптом дорога круто звернула і ми побачили Вітряний Пагорб. ..

Не знаю як я уявляла собі цей маєток, але чесно кажучи я відчула розчарування. Це була двоповерхова будівля у вигляді літери П. Стіни маєтку були пофарбовані в депресивний , світло - сірий колір. Місцями фарба облупилася , оголивши таку ж сіру тиньку. Одного лише погляду на нього було достатньо щоб я зрозуміла що тих двадцяти п'яти тисяч ледь вистачить на ремонт, а то ще й мало буде. 

-Можливо всередині він буде кращим...- невпевнено проговорив Денис, намагаючись заспокоїти мене. 

-Вітаю подруго, щойно ти стала власницею руїн, зате в горах. - крізь сміх привітала мене Ірка. 

Ми проїхали крізь ковані, ржаві ворота які перекосилися і ледь трималися на завісах. Незрозуміло навіщо вони були взагалі потрібні, якщо паркану не було лише повалені , бетоні стовпці. Автомобіль в'їхав в просторий двір обсаджений модринами і смереками і зупинився перед скляними , широкими дверима , що вели до фоє. Сходи , викладені кольоровою плиткою не піднімалися , а спускалися донизу. Назустріч нам вийшла висока, середнього віку жінка, з чорним волоссям викладеним в високу зачіску. Одягнена вона була в світло - сірий светр з високим коміром і такого ж кольору шерстяні штани широкого крою. Вона окинула нас оцінюючим поглядом і зневажливо стисла тонкі вуста підфарбовані ніжно-рожевою помадою, так наче ми були купкою бруду. Чесно кажучи я очікувала на більш теплий прийом. В мене виникло враження, що це не я майбутня власниця цього маєтку , а вона. 

Жінка рішуче підійшла до нас. 

-Марина Аласі до ваших послуг. - вкрай холодно відрекомендувалася вона і простягнула мені тонку руку з довгими пальцями на вказівному красувався золотий перстень зі смарагдом.

 Мені здалося, що  подібний перстень я бачила на пальці того чоловіка зі свого сна. Я обережно потиснула її. Рука була сухою і холодною наче у покійника, хоча порівняння вкрай невдале. Хіба ж можна так говорити про живих людей? Але чомусь саме це порівняння виникло в моїй голові. Я здивовано подивилася на Забродського який з улесливою посмішкою і своїм шкіряним портфелем поспішав до нас. Його помічник залишився в автомобілі. Він нічого не говорив про те, що в маєтку хтось проживає. Хоча ж повинен хтось слідкувати за ним. 

-Бачу ви вже познайомилися!- весело вигукнув він. - Марина Аласі - хранителька Вітряного Пагорба. 

Жінка криво посміхнулася на його слова. 

-Хранителька- це надто гучно сказано. - стримано відповіла вона. - Скоріше звичайна прислуга. Я працювала у вашої тіточки економкою. 

 Пояснила вона пильно вдивляючись в моє обличчя. Мені стало ніяково від її погляду. 

-Прошу , проходьте будь ласка. 

Після цих слів пані Марина направилася до фойє. Ми з іркою попленталися за нею. 

-Неприємна жіночка..- прошепотіла мені на вухо подруга. 

Я лише кивнула в знак згоди. Денис тим часом вигружав наші валізи і я подумала про те, що варто було б йому допомогти. 

Ми увійшли в фойє в якому через відсутність світла царювала таємнича пітьма. Чесно кажучи я уявляла, щось більш розкішне, та розкішшю тут і не пахло, а пахло пилем, цвілю і ...ладаном. Щось підсказувало мені , що тіло моєї покійної тіточки знаходилося прямо ось тут . Гріб з її тілом стояв на от тому столі де зараз стояла її фотографія з чорною стрічкою. Свічки , що палали на столі освітлювали бліде з надто різкими рисами , обличчя покійної. Я її не знала, навіть гадки не мала про її існування тому й не дивно , що я не відчувала належної скорботи. Так, вона залишила мені гарний спадок, але всеодно залишалася чужою. Я озирнулася навколо. Біля дверей стояли пусті вішалки для одягу на одній з них висіла лисяча шуба. Біля них- поличка для взуття. Єдиними меблями тут були отой стіл який наразі перетворився на меморіал, і диван оббитий коричневим дерматитом, який місцями вже протерся. 

По обидві сторони фойє знаходилися сходи , що вели до правого і лівого крила маєтку. Двері в праве крило були зачинені , на них висів важкий , навісний замок. 

-Праве крило потребує капітального ремонту. - пояснила Марина Аласі , ніби прочитавши мої думки. - Там не надто безпечно,і туди ніхто не ходить. 

-А , що там? - поцікавилася Ірка і по її погляду я зрозуміла, що вона впевнена в тому, що саме там нещасна княгиня розгулює ночами, тримаючи в одній руці немовля , а в іншій - голову свого коханця. 

-Нічого. Пусті кімнати і усілякий мотлох який залишився після інтернату. 

-Інтернату?

Денис вже приволік наші валізи і з цікавістю озирався довкола. 

-Так . До тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року тут був дитячий інтернат . - Пояснила жінка не міняючи свого офіційного тону. 

-А потім? 

Аласі роздратовано стенула плечима. Схоже , що вчинений моїм другом допит дратував її. 

-З тисяча дев'ятсот шостого і по дві тисячі п'ятнадцятий тут була приватна школа - ліцей. Саме тоді і виникла ота легенда про нещасне кохання княгині Анни - Марії до конюха. Але то все вигадки. Потім власник школи зрозумів, що та не приносить йому доходу і втік за кордон разом з вкраденими грошима. А будівлю разом з територією викупила пані Арабела Папеску яка вважала , що має повернутися на свою історичну батьківщину.