Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Апартаменти зустріли нас мовчазною пусткою. Їх мінімалістичний дизайн викликав почуття штучності, схожої на ту, що панувала в кімнатах для випробувань. Усе здавалося надто правильним, надто чітким: сірі стіни, меблі, що були радше функціональними, ніж зручними, і жодного натяку на особистість.

Ми стояли у вузькому коридорі. Праворуч була кухня, ліворуч — кімната з двома ліжками, розділеними тумбочкою. Ще далі в глибині знаходилася ванна.

— Це… затишно, — сказала Айві, але її голос звучав так, ніби вона намагалася переконати саму себе.

— Якщо тобі подобається стерильний функціоналізм, — відповів я, проходячи повз неї.

Мої кроки відлунням відгукнулися у квартирі. Навіть звук здався приглушеним, ніби простір був створений для того, щоб нічого не виділялося. Житло було настільки безликим, що це викликало більше напруження, ніж будь-яка пастка з випробувань.

Кухня мала все необхідне: маленький стіл, два стільці, плиту, холодильник. Але навіть у цьому наборі не було жодної особистої деталі. На столі лежала записка:

“Ваш час регламентований. Ви отримаєте доступ до нових випробувань за розкладом. У перервах ви маєте залишатися тут.”

— Нууу... принаймні нас годуватимуть, — сказала Айві, зазирнувши до холодильника.

Я лише пирхнув і пройшов далі до спальні. Там усе було ще більш спартанським: два однакових вузьких ліжка, сірі ковдри, що виглядали так, ніби їх ніхто ніколи не торкався, і шафа для одягу, порожня, крім кількох висячих уніфікованих комплектів.

 — Два ліжка, — сказала Айві, зайшовши слідом. Її голос здався мені трохи полегшеним.

— Що, ти боялася, що нам дадуть одне? — запитав я із легким сарказмом.

Дівчина кинула на мене короткий погляд, але нічого не відповіла. Здавалося, їй було незручно навіть жартувати про це.

***

Ми почали мовчки розкладати речі. Айві обережно викладала свій одяг у шафу, тоді як я просто залишив свої у валізі, що лежала в кутку кімнати. Її ретельність викликала в мені роздратування, але я стримувався.

— Ти завжди така організована? — кинув я, не відводячи погляду від її рухів.

— Я намагаюся створити хоч якусь структуру, коли її немає.

— Структура? У цьому хаосі? — я жестом вказав на кімнату, яка більше нагадувала лікарняну палату, ніж житло.

Айві знизала плечима:

— Це допомагає. Можливо, і тобі варто спробувати.

Я змовчав, хоча її відповідь знову зачепила мене. Айві намагалася адаптуватися до ситуації, а я? Просто чекав, коли це все закінчиться.

***

Коли ми сіли за стіл на кухні, кімната наповнилася ще більшою тишею, ніж раніше. Айві повільно їла, дивлячись на тарілку. Я помічав, як її пальці нервово сіпають виделку.

— Як тобі це все? — запитала вона раптом, піднявши погляд.

— Що саме? Апартаменти чи гра?

— І те, й інше.

Я знизив плечима:

— Апартаменти – тюрма. Гра – це експеримент. — Айві здивовано подивилася на мене.

— Експеримент?

— Хіба це не очевидно? — я відкинувся на спинку стільця. — Нас тестують. Вони створюють умови, у яких ми маємо зламатися або пристосуватися.

— Але навіщо? — її голос звучав щиро, і я знову відчув її наївність.

— Не знаю. Але я впевнений, що це не про гроші.

Айві замовкла. Я побачив, як її погляд змінився, ніби вона вперше почала розглядати цю гру під іншим кутом.

***

Коли ми повернулися до спальні, напруга між нами стала відчутнішою. Айві сіла на своє ліжко, підібравши ноги, і обережно загорнулася в ковдру. Я ліг, дивлячись у стелю, але відчував її присутність.

— Чому ти такий? — запитала вона раптом.

— Який? — я не повернув голову.

— Холодний. Ти наче весь час намагаєшся тримати дистанцію.

Я розсміявся коротким, майже беземоційним сміхом:

— Тому, що це працює. Люди… вони ненадійні.

— А ти? — її голос став тихішим. — Ти думаєш, що завжди можеш впоратися сам?

Я замовк, не знаючи, що відповісти. Її питання було простим, але зачепило щось усередині мене.

— Можливо, — сказав я нарешті.

— Але це неправда, — відповіла вона. — Ми всі потребуємо когось. Навіть ти.

Її слова залишилися у повітрі, немов виклик, на який я не хотів відповідати. Але частина мене знала, що вона має рацію.

Коли світло в кімнаті згасло, я чув, як Айві повертається з боку на бік, ніби не могла знайти зручне положення. Я лежав нерухомо, слухаючи цей звук.

— Завтра буде легше, — сказала вона раптом, порушуючи тишу.

— З чого ти взяла? 

— Бо ми тепер знаємо, що маємо справу з цією грою разом.