Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Аліса

— Ні, мамо, тут немає відділення Нової Пошти, — повторюю я, одягаючи колготи під джинси. — Та й не треба мені нічого висилати. Пару светрів я можу докупити на місці, а все необхідне для життя у тата є. Вчора він навіть поділився зі мною своїм гелем для душу… Щоправда, той гель пахнув точно, як засіб для миття посуду. Слухай, у мене Соля на другій лінії. Наберу тебе пізніше. Цілую!

Я вимикаю маму й відчуваю неабияке полегшення. Її бажання контролювати мене дістає навіть на іншому континенті. 

— Привіт! Бачиш, сьогодні я спеціально прокинулася раніше, аби тобі було комфортно говорити зі мною, — кажу подрузі, очікуючи похвали.

— Яка розумничка, — сміється крізь дитячий вереск. Для Соломії правила не писані, тому триндіти по телефону під час роботи — звична справа. — Та щось мені підказує, що ти не для цього прокинулася раніше. Знову збираєшся поїхати з батьком, щоб витріщатись на хокеїстів? 

Звідки. Вона. Знає?

— Ні… З чого ти узяла? 

— Зі світлин, які ти мені вчора скидала, та півгодинної розповіді про гарячого воротаря.

— Впевнена, що не називала його гарячим. 

— Не обов’язково озвучувати очевидні речі. Я не бачила його без шолома, але впевнена, що він сексі. Ех… якби ж твій тато міг позичити мені бодай одного зі своїх гравців. На Валентинів день, наприклад. 

— І що б ти з ним робила? Ти ані англійської, ані французької не знаєш. 

— Я вмію цілуватися по-французьки. Вважай це міжнародною мовою жестів. 

Я закочую очі. 

— Ти надто ідеалізуєш спортсменів. Вони лише візуально привабливі, але у голові там суцільна вавка.

— Це тобі мама нав’язала.

— Ні. Це… Слухай, я маю бігти.

— Давай. І тримай мене в курсі подій, добре?

— Звісно. 

Поверх футболки я одягаю тепле худі, нарешті почуваюся комфортно. Трохи підфарбувавши очі та у кілька шарів покривши губи гігієнічною помадою, аби вони не потріскалися на морозі, я спускаюсь на перший поверх.

Батько стоїть у вітальні, одягнений у свою темно-синю куртку з написом “Орлани” та емблемою команди. Одна рука зайнята смартфоном, друга нервово підганяє замок на сумці. Поряд на журнальному столику парує чашка недопитого чаю.

— Прокинулася? — запитує він. Хоча це питання більше звучить як констатація факту.

— Ще не остаточно, — зізнаюся, позіхаючи.

Він поправляє капюшон на куртці, ковзає поглядом на мене, явно збираючись щось додати. Врешті зупиняється, робить вдих і ніби обирає простіший шлях:

— Слухай, на вихідних ми обов’язково проведемо час разом. Кудись виберемось, погуляємо… 

Я затримую погляд на ньому. Здається, він серйозно хоче виправитися чи принаймні зробити щось, що поверне хоч якусь емоцію в наші стосунки. 

— Це означає, що сьогодні з тобою не можна поїхати?

Батько завмирає. Дивиться на мене так, наче його похмурий ранок щойно осяяло сонечко. У цей момент він настільки розгублений, що у мене на серці починає танути крига. 

— Ти справді хочеш? — питає він.

— Чому б ні? Твої тренування добре розширюють мій лексикон, — додаю я. — В універі таких красномовних словосполучень я не чула.

— Яких наприклад?

— Дірявий мішок з лайном, тарантул та ковзанах… о, а ще засунь собі ключку у дупу та двічі прокрути за часовою стрілкою. Е… це взагалі що за садо-мазо?

— Я так і казав? — помітно бентежиться. — За часовою стрілкою?

— Ага. 

— О… Інколи я перегинаю палицю. Хоча хлопцям це тільки на користь, повір.

— Вірю. Проте тепер я вже не так сумую через те, що в дитинстві ти не вчив зі мною уроки.

Тато присоромлено посміхається.

— То ти точно їдеш зі мною? — питає із таким ентузіазмом, що я мало не сміюся. — Але ж ти навіть поснідати не встигла.

— Я знаю одну кав’ярню… Дорогою зупинись біля неї, будь ласка.

— Домовилися!

Я пірнаю у куртку, обмотую навколо шиї шарф та слідом за татом, виходжу в обійми холодного вітру. Поки автівка прогрівається, я цокочу зубами. Чорт забирай, поки мій організм адаптується до навколишнього середовища, вже треба буде повертатися додому.   

— Я хотіла спитати про Маргарет, — починаю, відчуваючи, що тиша затягнулася.

Тато ніяково совається у кріслі.

— Що саме? 

— Чому ви не живете разом?

Він закашлюється. Повільно виїжджає з двору, і тільки тоді говорить:

— Ну… ми не в тих відносинах. 

— Зі сторони мені здалося, що саме у тих.

— Алісо, я тренер її сина.

— І що?

— Команда це неправильно зрозуміє.

— Тебе турбує думка хлопців, яким ти грозишся запхати ключку у дупу, але не жінки, яка готує їсти на твоїй кухні? Дивні пріоритети.

Він важко зітхає.

— Все складніше, ніж здається. Я вже був у шлюбі… і що з того вийшло? 

— А ти просто не кидай Маргарет, як колись нас з мамою.

— Я не кидав вас з мамою, — проціджує крізь зуби. — Я хотів, щоб ми переїхали у Канаду разом. Твоя мама обрала залишитися в Херсоні. Я не міг силоміць привезти її сюди. І відмовитися від спорту теж не міг.

— Тому ти відмовився від мене, — я не хотіла це казати. Чесне слово, не хотіла. Навіть не помітила, як ці слова злетіли з моїх вуст.

— Чому ти вважаєш, що я відмовився від тебе? Я надсилав гроші, оплачував приватну школу, відкрив депозит для твого університету. Я намагався компенсувати свою відсутність реальною користю. Ось, — дістає з козирка над лобовим склом якісь папери, —докази.

— Які ще докази?

— Це договір з банком. Там депозит на твоє ім’я. За ці гроші ти можеш придбати пристойне житло в Україні чи тут. А, якщо забажаєш, то витрати їх на відкриття свого бізнесу. Або… 

У мене від здивування відкривається рот. Доводиться докладати зусиль, аби вдавати байдужість до того договору.

— Я не грошей хотіла, тату… — шепочу, відчуваючи, як на очі навертаються сльози. — Мені б трохи твоєї присутності. Щоб ти був на випускному, щоб бодай один раз приїхав на День Народження… Ось, чого мені не вистачало.