Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Припини на мене кричати!

–А на кого я маю кричати, Есме? Нащо ми сюди попхались? Це від початку була дурна ідея, розумієш?

–Я не змушувала тебе йти! До того ж, як бачиш, сніг то не вигадка!

–О, так! З нетерпінням чекаю на пустелю і палаючий ліс, може хоч там я, в дідька, зігріюся!

–Міг одягтися і тепліше!

–О, ну вибач, що я, житель пустельного клімату не подбав про шапку з лисиці та дублянку з ведмежого хутра йдучи на льодовики в своєму крихітному містечку! Я і снігу не бачив ніколи вживу!

–Ну, тепер бачив! Не роби мене винною, і взагалі знаєш, що…–несподівано дівчина замовкла.

–Що? – запитав він, озирнувшись.– Нічого сказати, так? Як ми тепер доберемося додому? Телефон розряджений, так, і навряд чи тут ловить мережу.

–Найджеле...– застигла Есме, дивлячись йому за спину.

–Що? – не розумів він, починаючи дратуватися.

–Озернись...Я не вірю…– зітхнула вона.

Він повернувся і підняв очі, білий сніг болем бив по очах, і Найджел примружився, щоб придивитися. Приблизно за півмилі від них височів приголомшливої краси палац, високий вишуканий, прекрасний. Ажурні склепіння, вітражі на шести вузьких віконних рамах, високі гострі, наче голки, дахи п'яти веж, ніби застерігали: не входь. Замок був чорно–сірого кольору, в різні форми червоні плями. Але зовні повністю вкритий чимось схожим на скло, яке блищало, як діаманти в променях примхливого зимового сонця, що то з'являлось на хмаристому небі, то ховалось. Горде, величне і, безсумнівно, найвишуканіше творіння готики в усьому білому світі. За палацом визирали три великі скелі, в оточенні густого снігового лісу. Це видовище ніби зійшо зі сторінок казки про снігову королеву і Найджел затамував подих, ніби не міг повірити, що це правда.

–Я ж казала! – крикнула Есме.

Найджел широко посміхнувся, поспішивши за подругою, яка ледь не бігла до палацу, незважаючи на заметіль. Задихаючись від захвату, Найджел прискорив крок, хоч сніг дещо сковував рухи, вони не зупинялися.

–Як, стільки часу жоден допитливий турист не натрапив на це місце?! – дивувався Найджел. Він не міг надивитися на замок, який був настільки величним, стало цікаво, як там усередині і найголовніше: чи є там камін. Страшенно хотілося зігрітися.

Важкі вугільно–сірі двері в сріблястих завитках відчинилися. Назовні вистрибнув величезних розмірів сніговий барс. Його масивні пухнасті лапи зливалися зі снігом, і він біг на зустріч, пронизливо гарчачи. Найджел і Есме відсахнулися, злякавшись. Хтось гукнув його, барс видав рев ще раз, і дряпнувши кігтями сніг, побіг до замку. Друзі застигли, вдивляючись у витончену фігуру, що з'явилася на порозі. Це була неймовірно вродлива дівчина, з царственою поставою, у чорній мереживній сукні, з високим коміром–стійкою, на кінцях якого були гострі, як голки, скляні наконечники. Волосся її було покладене на одне плече, густе, злегка хвилясте, воно було подекуди білим, як сніг, десь іскрилося сріблом, а з іншого боку було темнішим за беззоряне небо. При будь–якому заломленні світла, колір її волосся був різним, ніби воно  відбивало світло, мов дзеркало. Довгі пальці з гострими нігтями сливового кольору, змахнули повітря навколо себе. Дівчина глянула на Найджела і очі її потемніли, ставши з синіх практично чорними, бліда молочна шкіра була гладенькою та доглянутою, а губи – темними й звабливими. Один її вигляд змушував будь–кого впасти до її ніг, один погляд змушував будь–кого зіщулитися від холоду, один помах руки – і Найджел вкритий льодом і прикутий до стіни палацу. Він відчув гострий біль у спині, коли вдарився об камінь. Товста кірка льоду оперізувала його живіт і ноги. Він був шокований, розуміючи одне: снігова королева існує в реальності. Дівчина пройшла від порога до Есме в одну мить, схопила її за шию, волосся якої в той же момент вкрилося інеєм, ніби дічина посивіла. Найджел заволав, намагаючись вирватися з крижаної в'язниці.

–Хто ви такі? І що робите в наших володіннях? – запитала дівчина.

Раптом з–за дверей визирнув хлопець. Одягнений у чорні штани, білу сорочку і накидку, хутро якої складалося з вишикуваних у ряд сніжинок.  Він був такого ж зросту, його волосся було такого ж дивного кольору, очі його, що секунду тому були темно–карими, зараз стали синьо–блакитними, густі брови зійшлися над переніссям, так сильно він насупився. Хоч хлопець не вселяв такого страху, як дівчина, побачивши його, відчувалося те саме незрозуміле захоплення. Здавалося, ніби вони не з нашої епохи, вони були схожі на королів, яких Найджел бачив на картинах у школі. На вигляд їм від сили по сімнадцять років, але вони були до того величними, що Найджел відігнав цю думку, вони однозначно старші, набагато старші за нього з подругою. Хлопець вимовив лише одне слово:

–Сестро.

І дівчина послабила хватку, повернувши голову в його бік. "Ну, звісно. Двійнята."– підсумував Найджел. Хлопець підійшов до сестри й поклав руку на її плече, дівчина, насупившись, відпустила Есме.

–Хто ви? – запитала знову дівчина, суворо втупившись на незнайомців.

Есме лежала на снігу, тримаючись за шию. Голос її захрипів, схоже такий дотик сильно застудив її горло.

–Ми просто мандрівники. – із зусиллям вимовив Найджел. –Ми не знали, що тут хтось живе.

–Що ж, тепер знаєте. – рявкнула дівчина.– Забирайтеся. Наступного разу я не буду настільки прихильною.