Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Моя карта! – крикнула Есме, коли вітер підхопив склеєний скотчем аркуш і поніс геть.

–Куди далі? – запитав Найджел.

–Поки йдемо суто вперед.

Найджелу було приємно, що Есме з таким ентузіазмом іде незрозуміло куди в таку хуртовину, проте йому страшенно хотілося теплого какао й обігрівач. Ще годину вони йшли мовчки, хлопець помітив, що енергійність Есме повільно танула.

–Я втомилася.– протягнула вона.

–Ми могли б повернутися в машину... –почав Найджел, озирнувшись і одразу ж зніяковів.

Величезний простір, на якому не було нічого, крім дерев, десь вдалині, він навіть не був упевнений, в якій саме стороні залишилось авто. Його маленька тепла машинка. Найджелу стало сумно, він практично не відчував обличчя і руки, так сильно замерз.

Влаштувавши привал, вони закріпили намет і забралися всередину.

–Я взяла два теплих пледа.– стукаючи зубами, сказала Есме.

–Боже, ти просто геній.– хапаючи плед, прохрипів Найджел.

Есме добре підготувалася, вона взяла намет, спальні мішки, пледи, пайок, вовняні шкарпетки, які не влазили в черевики і термоси з гарячим чаєм. Це чудово, тому що термос чаю, який взяв із собою Найджел, пролився на все в рюкзаку, оскільки протікав, як виявилось, із дна. Відпочивши з пару годин, вони склали речі і пішли далі. Благо Есме пам'ятала приблизний маршрут, хоча Найджел й гадки не мав, куди саме йти, йому здавалося, якби не Есме, він би вже витоптав гігантське S. O. S. на землі, щоб рятувальники, дивом пролітаючи на гелікоптері, визволили його з лап холоду після такої необачної прогулянки.

 У міру того, як вони йшли, суха земля змінилася хрустким мерзлим ґрунтом, який покривали малюнки інею. Коли їхні ноги почали потопати в снігу, стало очевидно: вони на сніговій галявині.

–Я ж казала! – просяяла Есме.

–Сніг в Аризоні... тепер я бачив усе, – зітхнув Найджел.

Її радість швидко змінилася нудьгою, адже галявина ставала безкрайнім полем, де був тільки сніг і більше нічого. Небо було затягнуте хмарами, але сонце визирало з–під них, від чого білий від снігу простір сліпив друзів. Ще один день здавався нескінченним і безглуздим, але Найджел уже й сам починав вірити, що Есме мала рацію з самого початку, принаймні сніг він уже побачив, а може, і все інше правда?

Проходячи поблизу скелі, якої Найджел не бачив на жодній карті міста, він задумався: як багато людей узагалі знають, що коїться в Ґотліні за житловою областю? Коли почало сіріти, вони знайшли невеликий відступ у скелі, де знову розбили табір. Ніч їм удалося перенести в якому–ніякому комфорті, попри те, що часом все–таки пробирало тремтіння і вітер дув у панічних спробах розірвати їхній затишний куточок на шматки.

Від самого ранку вітер був лютим, він не давав змоги як слід встати на ноги і пробиратися вперед доводилося, докладаючи зусиль. Важкий рюкзак Есме відносив Найджела назад на кілька кроків. Вони йшли, спираючись на гілки, які зламали з морозного дерева на шляху, щоб примудритися утримувати рівновагу хоч якось. Вітер свистів у вухах, мороз колов щоки і проникав на шкіру, крізь одяг, сніг сковував взуття і танув у ньому. Йти вже було неможливо. Вії обох були щільно заліплені намерзлим снігом, через що повіки здавались вашкими і мокрими.

–Куди далі? – запитав Найджел, коли вони вперлися в ряд дерев.

–Здається, карта була не точною.– неяково протягнула дівчина.

–Ти думаєш? – пирхнув Найджел.

–Що? Хочеш іти назад?

–Ми йшли три дні. Або далі, або шукаємо зв'язок, щоб нас забрали звідси.

–Ну... –Есме дістала телефон. –Мій телефон здох, тож...

–Добре, в який бік підемо? – підбадьорив подругу Найджел.

Есме посміхнулася.

–Підемо праворуч.

–Чому саме праворуч? – запитав він, ступаючи за подругою.

–Тому що... Краще праворуч.

–Геніально.– розреготався він.

Есме струснула головою, сніжинки, що повільно опускалися з неба, вкрили її вії та волосся. Спершу це здавалося їм чарівним, але коли снігопад почастішав, змішавшись із морозною хуртовиною, дряпаючи обличчя й потрапляючи в очі, друзі прийняли одностайне рішення: перечекати його, знову розбивши табір.

Вранці вони знову продовжили шлях, дотримуючись дороги праворуч, хуртовина не припинялася, сніг здавався слизьким, ніби приховував під собою товщу льоду, здавалося, шляху далі немає.

–Я не розумію, чому тут так багато снігу.– бурчав Найджел.

–Що ти пропонуєш? – розлютилася Есме. –Йти назад?

–Так. Чудова ідея.– розвертаючись, сказав він.

–Ми прийшли не звідти.– відповіла Есме.

–Яка різниця?!– крикнув він.–Ми вже загубилися, ти не розумієш?

–Чому ти панікуєш?

–А чому ти ні?!

Есме зітхнула, йдучи за Найджелом в інший бік.

–Господи, навіщо я тільки тебе послухав, – бубонів він, намагаючись зігріти закляклі пальці в рукавичках.