Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Якого року твої хроніки? – пирхнув Найджел, вихопивши пошарпану книгу з рук подруги.

–1769–го. – підібгала губи Есме, –Відтоді всюди пишуть, що наше місто – це виключно те, що ми бачимо.

–А ти, значить, думаєш, що є щось більше? – спробував серйозно запитати Найджел.

–А чому ти ні? Я думала ми заодно.

–Ну, добре. Припустимо, є льодовики та вогняні ліси. Чому ми не відчуваємо запаху гару?

–Цього я не знаю. – зізналася вона. –Можливо... Ми звикли до нього з народження.

–Чому ті ліси досі не згоріли дотла? – запитав Найджел, не розуміючи логіки. –Чому ніхто не загасив їх? У нас немає аномальної спеки, щоб вони самі по собі горіли. Так, і де тут бути лісам? У насневеличка лісопосадка навколо міста і все.

–Не знаю. – роздратовано сказала вона. –Але ще на сході є пустеля.

–Ще й пустеля. – усміхнувся Найджел. –Хоча це мене не дуже здивувало, після льодників і палаючих лісів.

Есме закотила очі.

–Вибач. Продовжуй. – зітхнув він.

–Так, от судячи з карти в хроніках, на південь від центру знаходиться межа, за якою вже...

–Пустеля, льодовики й пожежа?

–От не думала, що ти станеш насміхатися! – образилася Есме.

–Добре, вибач. – підняв руки Найджел. –Я просто не розумію, як пісок, вогонь і лід здатні існувати в одному містечку, і де найцікавіше, звідки тут стільки місця?

–А ось це нам і належить дізнатися. – відповіла Есме. –Якщо ти, звісно, не злякався, – усміхнулася вона.

Найджел зітхнув, хоч як би він не вірив у казки, але йому здавалося, що за маршрутом, зазначеним у хроніках, вони доберуться до сусіднього міста, але аж ніяк не до пустель, льоду і палаючих лісів. Але, чому б і не прогулятися? У них канікули, можна й влаштувати похід. Зрештою, навіть якщо їхня подорож не увінчається успіхом, вони принаймні проведуть час на природі та з цікавістю.

Повернувшись додому, Найджел спакував рюкзак. Термос чаю, дві пачки печива, батончики з протеїном (вони просто були зі знижкою, тому від снікерса довелося відмовитися). Він заїхав за Есме, яка вже чекала на ґанку. Помітивши машину друга, вона посміхнулася і зняла з плечей величезний похідний рюкзак. Найджел перехопив його, щоб скласти на заднє сидіння і трохи присів від тяжкості.

– Що там? Будматеріали для цегляного будинку? – запитав він, покосившись на подругу.

–Таблетки від ознобу, два теплі светри, спальні мішки, намет, їжа і ще трохи дрібниць.

–А ти серйозно підготувалася.– реготнув Найджел.

–Не хочу померти від холоду.– знизала плечима вона.

–А... льодовики.– закотив очі Найджел.

–Ей! – штовхнувши його в плече, крикнула Есме. –Ти маєш вірити.

–Так, вірю–вірю.– посміхнувся він, хоча вірилося не дуже.

Есме сіла на пасажирське сидіння, і вони поїхали, слідуючи за імпровізованою мапою, склеєною з вирваних сторінок ґотлінських легенд, де зображувалися контури міста, прямуючи на північ. Вони їхали в бік місця, де востаннє бачили палац. А було це в далекому 1816–му році. Через годину дороги, вони вирішили перекусити. Межі міста не було, схоже, вони все ще в Ґотліні, хоча житлова частина вже давно залишилася десь у дзеркалі заднього виду. Продовживши шлях, Найджел відчув, що стало і справді прохолодніше, темніло в місті швидко, і він поспішив пов'язати зміну температури саме з цим. Варто було їм виїхати за останній стовп електропередачі, як машина заглухла. Найджел помітив, що приблизно за півмилі звідси стояло щонайменше з десяток машин. Вони стояли хаотично, більшість була з вибитими вікнами чи розкритими дверцятами. Схоже в цьому місці глухне будь–який транспорт. Або ж тут працюють банди грабіжників, що змушують пасажирів виходити з машиниз піднятими руками. Найджел поморщився уявивши Пірса Грейсі з компанією в балаклавах.

–Дивно.– видихнула Есме.– На стоянку не схоже. Мабуть тут у всіх машини зупиняються.

–Або далі немає проїзду.– намагався знайти виправдання Найджел.

–Ну, так, а твоя машина зупинилась бо ти натис на гальма.– закотила очі вона.

Найджел пирхнув, якби ж то. Машина не реагувала і схоже наразі була абсолютно даремна. Одночасно із враженням від цього авто–цвинтаря, Найджел відчув холодок по спині. Він згадав про трьох екстремалів зі своєї школи, які зникли безвісти, коли вирішили обійти Ґотлін пішки, знявши про це блог. Трансляція закінчилася, коли вони виїхали за межі міста і відтоді вже кілька років друзів шукають. Він знервовано проковтнув клубок у горлі.

–І, що робитимемо? – запитав Найджел. –Ми начебто не від'їхали далеко, але я не впевнений, що ми доштовхаємо машину.

–Тоді вирушимо далі пішки.– штовхнувши дверцята, сказала вона.

–Пішки? – здивувався Найджел. –Куди?

Есме зупинилася, обернувшись на друга.

–Далі.–вона простягнула Найджелу руку.–Йдемо.

Він із сумнівом дістав речі з машини і закрив її на ключ. Через сорок хвилин ходьби, в обличчя подув колючий морозний вітер. Карта, в яку дивилася Есме, загиналася від вітру, закриваючи огляд, Найджел одразу пошкодував, що не взяв із собою теплішу куртку, одним светром і осінньою паркою тут було не обійтися. Вітер був нестерпним, усе навколо ставало білим, очі щипало, друзі не бачили, куди йшли. Коли заметіль посилилася, Найджел щільно зв'язав шнур капюшона, відчуваючи, як тремтить від холоду. Схоже Есме мала рацію, хоча Найджелу не хотілось визнавати цього. Надто нереальними здавались ті псевдонаукові дані.