Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Синій зошит 📚 - Українською

Читати книгу - "Синій зошит"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Синій зошит" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 38
Перейти на сторінку:
траву. Перед каменем я схиляюся ледве не в язичеській пошані. Бо в ньому предковічної тайни більше, ніж у чомусь иншому.

Камінь від каменю, як і люди, вельми різниться. Камінь прозорої, чистої барви найбільш довговічний. Чим менше в ньому прожилок — тим цільніший; чим жили тонші — тим камінь ліпший; чим більше вони завинуті — тим він суворіший; вузлуваті — камінь твердіший. Ще грубший той камінь, що, облитий водою, довше сохне.

Дзвінкий при ударі — щільніший за глухий. Той, що пахне сіркою, кріпкіший за того, що не пахне зовсім. Камінь, що при сколюванні дає гострий і нерівний злом, — щільний, як криця.

Усякий камінь, добутий у вологій каменоломні, буде сильнішим, коли висохне. Якщо намочена плита набирає ваги — значить, від мокра буде кришитися. Камінь, що не витримує огню, не видержить і сонця.

Камінь має свою вдачу. Шерехатий, обсипаний піском — трудний камінь, не дається рукам; з чорними цятками — вередливий; із золотими іскрами — впертий.

Вибирають камінь не на око і не мацанням — тулять до щоки.

Про камінь я міг би толкувати радо і довго, але тогди й направду матимуть мене за якогось поганина.

З лісу завсігди щось приносиш. Якщо не зело, то якесь вражіння. Ось нині, до прикладу: бузина своїм запахом п’яно напоїла весь обшар. Дерева в дурмані куняють стоячи.

Поміч — не те, що мені дають, а те, що мені в житті згодилося.

Вродився я в такому місці (Підкарпатті-Закарпатті), яке наче й не Вкраїна. Окраїна. Та чи мізинець не є частиною цілого тіла?! Планида, як того світована, водила мене до білого волоса світами. Так, що подекуди я пораз і забував, звідки я і якого племени. Так сталося, що своє українство я остро відчув і непоборно прийняв на чужині. Виходить, аби відчути себе українцем, мені потрібно було, як кресалу об трут, обтертися об инший нарід — чехів, мадярів, румунів, московитів, євреїв, німців, поляків, вірменів, татар, кавказців, литовців, китайців, голдів, греків… І від кождого тягнув я по нитці — на вишиття своєї, родимої сорочки.

Чуже, як дзеркало, — відбиває світло свого.

В кого довге життя — в того, здебільшого, й довге вмирання. Щось чіпко держить тих на сьому світі і відпускає «туди» неохоче.

Втішайтеся, не чекаючи втішання

Після грози спів птиць у шатрах лип такий пронизливо-гострий, що, здається, сиплеться на плечі кришталевим градом. Аж щулишся мимоволі.

Відломив гілочку, щоб покласти у дзбанок. Білі-білі тверді студені квіти з ніжними торочками пелюстин. Такі шляхетні, погордливі. І не пахнуть. Ніскільки. Та воно й справедливо: доста з них і краси.

Яка ж мудро-справедлива природа!

Був у мене блаженної пам’яти приятель — дуже вчений чоловік. Нове річище прорубав у науці про земні породи. І залишилися по ньому двоє синів — сіренькі науковці. Все життя вони ревниво тягнуть на себе ковдру його слави. Саме слави, а не пам’яти. Та так ревно тягнуть кожен собі, що вже на клапті її подерли. Щоб прикрити голі гузиці своєї нікчемности.

На Колхіді працював я опліч із кахетинцем Отаром. Чоловік мав густе слово. Любив казати застольну здравицю: «Аби ви пояснювали, а не чекали пояснень, аби ви втішали, а не чекали втішання, аби ви любили, а не чекали любови, аби ви помагали, а не чекали помочи!»

Слухаю вечорами жабині скрекоти на озері — виразні, лункі, різної тональности й глибини. Не може бути, щоб се були пусті несвідомі звуки. Се — розмова.

Цвітіння. Є кілька днів у передлітті, коли все цвіте водночас: і трава, і дерева, і вода, і навіть воздух. Я се виджу, хоча більшість людей каже, що нічого такого не помічають. На те я їм кажу: «Воздух таки цвіте! Вірте! Крота ми теж не видимо, а він є».

Ліс навчив мене весь час щось шукати. І знаходити. Хоч уже і не в лісі.

Майже сім літ я вимушено мусив бути в хащах ловцем, аби вижити. А згодом теж немало полював для прожиття, і щоби бути ближче до жаданого лісу, як до матірної стихії. Майже щодня стикався я зі смертю… смертю звірини. Звірі, навіть мертві, і тут мені помагали: все менше страшила мене власна майбутня смерть.

Ми — пагін природи, і через нас, наш тлін проростає її невмирущість.

Світом я смачно походив, та, озираючись назад і зазираючи вперед, розумію: не просторовий світ я шукав, а — світ у собі.

На чужині ми певніші й спокійніші. Менше тратиш сил, бо за чуже так серце не болить. Ще й кріпить гадка, що завсігди можеш се покинути, не втративши много.

Чужина — се як перепочинок посеред дороги.

Свій народ, як і батька свого, люблять не за те, що найліпший за всіх, а за те, що він — твій.

Українці, як ніхто, вміють громадою, толокою зводити храми. Пишні і горді. Многоту храмів. Тому я вірю в боголюбний, плодоносний дух українців. Вірю, що прийде час — і вони купно й гордо розбудують підупалий храм своєї державности.

Коли не маєш слів утішання, а їх чекають, коли не можеш помогти дією, а її потребують, коли не можеш запалити надією, а на неї сподіваються, — бодай торкнися лагідною рукою волосся занепалого ближнього. І це вже якась зарада.

Наше серце сильніше й мудріше, ніж ми самі. Коли піддаємося лінощам тіла і душі, серце не припиняє роботу ані на мить. Протягом доби, кажуть, робить 100 тисяч ударів, перепомповує 10 тисяч літрів крові. Воно не сумнівається в потрібности, не хитається в служінні.

Працюй у спілці зі своїм серцем.

Що менше людина може сама, тим більше покладається на когось. Що менше вірить у себе, тим більшого чекає від когось. Можна лише здогадуватись, як

1 ... 9 10 11 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синій зошит», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Синій зошит"