Читати книгу - "Синій зошит"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Годуйте одне одного любов’ю, щоб ситими були ваші поєднані душі.
Дух жінки сильніший за красу. Крушить усі незгоди. Пустій вродливиці нігда не вдасться зробити того, чого домагається розумниця.
Дух — краса, обернена всередину.
Якщо жінка з якоїсь причини не любить свого чоловіка, то повинна любити його, як брата, сина, друга. Тоді їх парна хода може вирівнятися в дусі обом на хосен і втіху.
«Без нього (неї) я не можу жити», — побиваються деякі помисливі. Можеш. І будеш. Колись прийдеться його (чи її) відпустити. А себе куди відпустиш?!
Словом можна й поцілувати. Не соромтеся того.
В дітвацтві мене виховували пещенням. Мамка инакше не називала мене, як «солодкий мій», «моє золотце», «дітинка», «рибочка», «потятко», себто пташечка. І співала мені пісні-пестинки. Вони й донині бринять на споді душі:
Водичко, водичко,
Вмий моє личко,
Щоб очка блищали,
Щоб щічки горіли,
Щоб сміявся ротик,
Щоб кусався зубик.
А се — ранкова співаночка, при якій розминалося заспане тільце:
Потягулі-розтягулі
Поперек товстулі.
Ніженьки-ходюшки,
Рученьки-хапушки.
В роток — говорок,
В головку — розумок.
Від тих наспівів і пестощів не лише розумок наливався в голову, але й великий наплив радости повнив мале серце. З тою прищепою любови, як із вірною захороною, і пішов я у несамовитий світ.
Не раз думаю: якою мудрою була моя юна і неписьменна мамка.
Кохання, як молоде вино, п’янить на годину. Любов — вино вічности.
Любов п’янкіша за вино.
Якщо сильний — відпускаєш. Якщомудрий — чекаєш. Якщо смиренний — віддаєш на волю течії. Приходить час — і все сходиться в одній точці.
І ти перемагаєш.
У наріканнях і скорботах щоразу згадуй слова апостола Петра: «Господи, тут нам добре». І відкриється, що таки направду добре.
Саме — тобі і саме — тут.
Недоліків не слід боятися. Вони рівно поділені між людьми, як і чесноти. Головне не те, чи маєш ти огріхи, головне — як ти з ними обходишся. Передусім, вони не мають заважати бути собою. Рости в собі.
З огляду на се пригадую одну давню історію. Купець постійно купував у вдатного майстра вази і добре за них платив. Щомісяця той мав до його приїзду підготувати десять виробів. Та одного разу виклав лише дев’ять. «У чому річ?» — запитав купець. «Одна ваза має гандж і я не смію її пропонувати». — «Давай і її, бо я пообіцяв перекупникові всі десять». Через місяць він прийшов знову. «Пане, — обізвався мистець, — мені й досі прикро, що підсунув вам пощерблену вазу. Поверніть її — і я спробую виправити гандж». — «Не треба, за оту вазу, що різнилася від инших, мені заплатили більше».
Часто буваю на цвинтарях. Там найтучніші трави ростуть, найбільша від них сила. Тиша там і густий покій. Ось він путь чоловіка: від дірявої пеленки до гробової верети. Обходжу пам’ятники — і шкода мені людей, котрі й тут, за послідньою межею, змагаються в показі. І думаю про тих, що навіть звідти, з позасвіття, бодай словом на камені жадають нагадати про себе… Овва, те, що ти зробив лише для себе, умре з тобою. Лишиться тілько те, що лишиться твого в инших. А не в кам’яних бовдурах.
Вибиваймо своє ім’я не на камені, а на серцях.
Довіра — більше ніж віра
Світ нічого тобі не винен. І люди тобі нічого не винні. І ти, що покликаний на сей світ і живеш із людських благ, намагайся людям не боргувати.
«Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного». Апостол Павло.
Найвищий чин — учинок. Якщо ти не робиш добрих учинків — ти не чиниш. Себто втрачаєш чин ділання. А ділання — се ділення. Ділення зі світом, з людьми, Богом і самим собою.
Хтось тратиться за музикою. Для мене найліпша музика — тиша. Мені співають листя і трави. Мені грають воздухи.
Гадаю, що найліпша музика вилущена з промовистої тиші природи.
Довіра — більше ніж віра. Бо се — віра серця, а не розуму, не вух та очей. І так у всьому. Навіть у людських зносинах: приймаємо те, чому довіряємо. Колись давно в Італії жив такий собі пісняр. Настілько малознаний, що до нас не дійшло навіть його прізвище, лише ймено — Августин. Був він сином корчмаря, та й сам ходив по корчмах і грав на дуді пиякам. Скоро й сам призвичаївся до вина вельми. Якось п’яний, як чіп, заснув він під плотом. Того часу лютувала чума і люди мерли просто на вулицях. Августина помилково підібрали й кинули в купу трупів. Та він боржій очунявся і став кричати, бо він страху смертного протверезів. Витягли нещасника на світ Божий, він навіть не заразився. Тоді, врадуваний порятунком, склав той Августин простеньку баладу про свою пригоду і став її виспівувати на майданах. І люди довірливо прийняли співанку, вона була — про кождого і для кождого з них. А співця відтоді називали «любий Августин».
Видати, в сьому й криється харизма слова, що воно — твоє. Тому й любе тобі. Тому й довіряєш йому.
Сліз не бійся. Сльози промивають очи і прояснюють взір. Внутрішній теж.
Від чого війни? Від того, що завжди знаходяться люди (немало таких), які, не знаючи щастя душевного миру, шукають щастя воєнне.
Притомна людина любить самоту, але вона в неї наповнена кимось чи чимось. Самота повноти. А дурному не скучно й самому.
Не втомлююся казати: повсякчас будьте в дорозі. Йдіть! Ідіть навіть у темряві й тумані — і світло блисне, мряка розсіється.
Я, крім усього, — каменяр. І сим найбільше пишаюся. Перше своє житловище, в лісі, я згромадив із каміння. А відтак много мурував по світу. Було, що роками зводив на морських узбережжях маяки. Камінь я знаю і люблю не менше, ніж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Синій зошит», після закриття браузера.