Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

Ті барви рвалися з її келії у світ, а сама вишивальниця мерхла і зсихалася. Утомлена марним чеканням, без чоловічого прилюбу, без дитячої опіки. Тихо танула, морщилася блідим личком, як забута на дереві йонатанка. Коли дрімала над верстатом, здавалося, що то одне ціле – відполіроване руками дерево й тверде кощаве тіло. Ніби невидимі нитки пов’язали їх у вічний вузол таємничого творення.

Бувало, про неї забували на кілька днів, затворену в комірчині, де половину простору посідали кросна, куделя й стоси полотна. Так вона тихо й пригасла, як свічечка-посестра, що їй пособляла в роботі. Ледве витягли із закоцюблої руки човник, виплутали коси з ниток. Труна для неї була готова, але не було на що покласти тітку. Не було доброї сорочки й готового поминального обруса. Усе, що вона встигала виткати і вишити, навперебій видирали з рук. Поклали її в цупке фабричне сукно, яке виміняли в сільпо на яйця. Нарешті готовий матеріал дійшов і до Верховини. Тож у тітчиних руках вже не було потреби.

Відходила ота «правда руки», що передавала сутність землі, насіння, води, натуру звіра і птиці. Відходили скарби, що дають забути про світ. Бо світові цьому все більше корисне те, що годує й розважає. Краса красу не миє, кажуть у цих краях.

Банат

Хтось повів мені, що моє прізвище зустрічається в румунському Банаті, між Дунаєм і Тисою, під Трансильванськими Альпами. Там кількома селами проживають наші земляки. З того часу я визирав нагоду потрапити туди. І така оказія сталася: медична академія доручила зробити звіт про тривалість життя у віддалених гірських районах.

Миле се було мені мандрування. Прорубані у вікових лісах возові дороги, цюкання сокир, скрип млинів, стук дерев’яних праників на потоках, шовковий шелест кукурудзиння по забраних від хащі просіках. Дими з благих дерев’яних хижок тут пахли моїм краєм. А родова бесіда стискала чулістю серце. Усе тут було рідним, упізнаваним, лоскотно близьким. Наче сон вернув мене в отчі чертоги. Наче з неба засіялися сі люди в чужі межі.

По правді ж, упали вони сюди не з неба. Пригнали їх сюди нищота й невмируща в селянині надія на ліпшу, вольну землю. Граф Вереші жадав лісорубських рук і злакомив сюди довірливих русинів, як свиню на струк. Достоту так, послав у Підкарпаття прихвоснів із грубими качанами – от яка кукурудза родить у Банаті! Бідняки й купилися. Тут їм продавали парцели лісу, які вони мусили вирубати, викорчувати, висушити болото, розрівняти ниви й зліпити якесь пожитло. А доти тіснилися в бордеях – земляних ямах попід берегами, як печерні люди.

Граф наймав їх рубати його ліс. Мав із того потрійний зиск: дерево збував, дровами випалював вапно, а оголені площі продавав новим переселенцям. Їх манила сюди робота й досить родючі землі. Та відрубні ниви за кілька літ вичахали, і дроворуби мусили обростати худібкою, вертатися до замкненого мужицького укладу, як і їхня старшина на вітцівщині.

Так ліпилися низанки куч під ситником – болотяною травою. Коли зародили жита, стріхи зазолотилися соломою. Робітні люди сокирами-балтами (за них бралися й жони) заробляли собі й ораницю, і пасло, і клапті лісу. Стовбували дороги, стелили мости, рубали церквиці, садили сади. Так заснувалися села на копил русинсько-марамороських – Гусарка, Корнуцел, Копачеле, Зоріле, Черешня, Кричево.

Я ходив тут і чувся серед своїх, хоч мене й кликали паном. Місцева челядь вражала добропорядністю, побожністю, розсудливістю, хоч майже всі були неписьменними. На школу ще не стяглися. Та й часу на науку діти не мали. Котрі з худобою ходили, котрі служили в замогливих румунів.

При мізерному доброжитку люди в Банаті живуть найдовше по цілій Румунії. Сю прикмету мені й належало вивчити. З чого я почав? Людина є те, що вона споживає. На чотирьох стовпах тримався стіл банатян – кукурудза, квасоля, овочі й молоко. Простішої і здоровішої їди не придумати. Мамалига й токан ситні й легкі, очищають і відмолоджують організм. Та ще з бринзою чи кислим молоком, як звикли їсти тут. Я б назвав сю їду головною стравою довгожителів.

Квасоля, боби цілком замінюють м’ясо, але не старять, як воно, тіло, не замуровують судини. Квасоля в моїх земляків на столі щонайменше двічі на тиждень: або з капустою, або підбита вершками з мукою, або товчена з цибулею. «Токан і пасуля – то наша годуля», – кажуть тут.

На поливних ґрунтах добре родять огірки, томати, перець, капуста, зеленина, диня-гарбуз, яку стрижуть на кашу чи варять на молоці. Цибулина й головка часнику завжди в тайстрині дроворуба, як і житній окраєць та кусник солонини. М’ясо тут споживають лише на великі празники, так само й білий хліб. Зате солониною підкріпляються чи не щоднини. Напластовані шмаделки солять, перчать, натирають часником, загортають у вогку полотнину й кладуть у пивницю відстоятися. Платочка такого сальця для шлунка – як мастило для воза. Тим більше що тваринних жирів тут майже не вживають, лише олію.

Окреме слово про молоко. Воно є основою столовування. Чисте молоко п’ють лише діти, а дорослий нарід більше волить сир, бринзу, вурду, жентицю, гуслянку, пряженку, дзер. Дуже вдатними виходять підсмачені молоком різні дзями з насіченою зеленню і травами – лободою, жаливою, квасником, бурячинням, чебрецем.

Я примітив, що тут люблять гірке й квасне (добре печінці й жовчі). Заквашують овочі в боченятах. А в спеку роблять киселицю: в криничну воду кришать огірки, буряк, цибулю, кріп, тмин, підсолюють і кладуть на сонце. Виходить вітамінне освіжаюче питво. Яєць майже не їдять, їх міняють у скарбовій хаті на інструмент і полотно.

Із садовини на першому місці яблука, черешні й сливи. Садиби обсаджують волоськими горіхами, котрі є найліпшими ласощами дітвори. Кажуть, якщо щодня з’їдати сім горіхів, то й проживеш на сім років довше. У бочки збирають падалиці з-під дерев, а відтак скислу «кериню» переганяють на пахучу паленку. Але п’ють мало, на гостині єдиний тридцятиграмовий штемпелик обходить усіх гостей. Більше шанують медовуху, наварену з меду і вистояну кілька місяців у дубових діжах.

Засмакував я місцеву воду – м’яку, проціджену кремнієвими водобоями, з ноткою йоду. Дворище своє кожен тут починає розбудовувати з колодязя. Сіль споживають гірську, грубу, сіру, принюхаєшся – аж у голові світліє від неї.

Старизну тут честують. Бо з батьківських рук постав сей сторонець на чужій, тепер своїй землі. Бо ті носять у собі світ попередній, незримою ниткою-пуповиною в’яжуть його з новим побитом. Кожен із тих першоходаків – жива книга, правда, з розумом, не засміченим книжністю.

Пригадую збуйвіка Петра Стойку, у якого стояв на ночівлі. Жвавий, як мотиль. Борода біліша за сорочку. Тиха радість на лиці. У руках стара дійниця – за яфинами зібрався.

«Скілько вам років, дідку?»

«Гріх і казати. Сотку ношу на горбі».

«Що вас на світі так довго тримле?»

«Молитва. Молюся ревно, так, що й волосся слухає, не росте в той час», – витяг десь із бороди полотняну тайстринку й похвалився іконкою від афонського монаха. – А ще – цілість тіла, духу й серця. Жити треба твердо й радо. Не ламати себе і не подвоювати. Ні в роботі, ні в жаданні, ні в помислі. Бо чоловік не гадина – і розсічені кусні тіла й душі не відживуть. Проси собі цілости. Будь