Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Єва

Мій ранок почався ближче до обіду. Або свіже повітря, або смачне вино, або моя вроджена суперздатність спати в будь-яких умовах зробили свою справу. Я прокинулася в чудовому настрої — навіть учорашня злість випарувалася, як невдало заварений чай.

Вирішила оглянути будинок, але спочатку треба було вирішити важливіші питання: вмитися, поснідати і зрозуміти, де я взагалі.

Я піднялася з ліжка, потягнулася і помітила на тумбочці записку. Вона виглядала так, ніби її писала людина, яка ще не розчарувалася в людстві: «Доброго ранку. Я пішла прибратися на могилці у бабусі. Будити тебе не стала. Млинці на столі, чай у заварнику свіжий. Поснідай. І, будь ласка, дочекайся мене! Ліза»

Ну, треба ж. Людина тільки-но прокинулася, а її вже чекають  млинці. Ранок обіцяв бути цікавим.

Я зворушено зітхнула — Ліза навіть про сніданок подбала. Це, звісно, зворушливо, але мій організм ще не зовсім був готовий до вживання їжі. Спочатку — гігієнічні ритуали.

Душової кабіни, у звичному розумінні цього слова, тут не було. Натомість була дерев’яна споруда з баком на даху — просто секс-символ усіх сільських зручностей. Але маленька раковина все ж знайшлася. Я швидко вмилася, прополоскала рот і пішла до кухні.

На столі чекали млинці і пузатий чайник, який виглядав, ніби в ньому заварили не просто чай, а душу. Напій ще був теплим, і це означало, що я могла його спокійно випити, не вдаючи дракона, що вивергає пар із рота.

Я налила повну чашку, зробила пару ковтків і, вже збираючись насолодитися млинцями, почула звук, схожий на вибух або на момент, коли у фільмах детектив вибиває двері ногою.

Вхідні двері розчахнулися, вдарившись об стіну, і на порозі з’явився мій колишній. Він виглядав так, ніби щойно побачив привида або, що більш вірогідно, заглянув у свою банківську виписку після нічного шопінгу.

— Сергію, ти що, здурів? — спершу обурилася я, але потім помітила його тремтіння і змарнілий вираз обличчя. Він виглядав, м’яко кажучи, так, ніби пережив кінцівку якогось трилера, але ще не зовсім усвідомив, що вийде друга частина.

— Єва, ти тут? — замість відповіді він просто схопив мене в обійми. Я відчула, як його трусить.

— Ну, взагалі-то, так. Де б мені ще бути? — я спробувала відсторонитися. — А от що ти тут робиш? І чого виглядаєш, ніби побачив щось страшніше за свої оцінки в універі?

Сергій мовчки дивився на мене, але його погляд був розфокусований, ніби він не розумів, де знаходиться і що відбувається.

— Сергій, бляха! Ти мене чуєш? — я схопила його за плечі й добряче струсонула.

І тут він… заплакав.

Я, чесно кажучи, була готова до чого завгодно — до його нових відмазок, до чергового сюрпризу у вигляді «я все усвідомив і хочу повернутися», навіть до того, що він попросить у мене гроші в борг. Але плакати?! Це був новий рівень.

— Гей, що сталося? — запитала я, намагаючись заглянути йому в очі.

— Я прийшов… хотів забрати своє… а він там… це не я його… він вже лежав… крові так багато було…

Його голос тремтів, а слова були безладними, як думки студента перед іспитом.

Сергія почало трусити ще більше, і він видав якийсь схлип, схожий на звук, коли ти випадково перекинув чашку кави на ноутбук.

Ну ні, так справи не робляться.

Я замахнулася і ляснула його по щоці. Легенько, звісно, але достатньо, щоб він повернувся до реальності.

— Єва? — він кліпнув, немов повертаючись із далекої подорожі в пучину паніки.

— Ну, ти можеш нормально пояснити, що трапилося? Без цього загадкового “він”, “там” і “крові багато”?

— Так… так… тільки дай води…

Я закотила очі.

— Ой, ну звісно. А може, тобі ще валер’янки? Чи одразу коньячку?

Але, судячи з його вигляду, це був саме той випадок, коли валер’янка справді знадобилася б.

Я допомогла Сергію сісти за стіл і налила йому води. Він жадібно випив, ніби щойно пробіг марафон, і перевів на мене погляд.

— Ну? — я розуміла, що сталося щось погане, але хотілося з’ясувати масштаб катастрофи.

— З самого початку? — він кивнув і зробив глибокий вдих. Його все ще трусило, але, схоже, він був готовий розповісти.

— Бажано. А ще краще — без довгих прелюдій.

— Вчора ввечері подзвонила Ліза і сказала, що ти відмовилася мені допомагати…

Я закотила очі. Ліза — та ще любителька пхати носа в чужі справи.

— Я вже деякий час стежив за Олегом, — продовжив він. — Приблизно знав його розпорядок дня. Один знайомий зробив мені відмички, і якось я вже пробирався до нього в квартиру. Але тоді на сходах зіткнувся з його прибиральницею.

— Романтика, — буркнула я. — Досить розумне рішення — пробратися в чужу квартиру серед білого дня.

— Та послухай! — огризнувся він. — Вчора я був злий, що ти відмовилася допомагати, і вирішив зробити все сам. Я знав, що п’ятницями Олег зависає в барі, де грають у карти. Як правило, допізна. Я дочекався ночі, переконався, що його машини біля під’їзду немає, і пішов до його квартири.

Я мовчки слухала, потягуючи чай.

— Кілька разів подзвонив у двері — тиша. Відкрив замок, зайшов усередину… Одразу пішов у спальню, бо знав, що там у нього сейф. Але коли зайшов…

Сергій судомно вдихнув, наче згадав щось жахливе.

— Сейф був відкритий, а на підлозі лежав Олег. Ну, я думаю, що це був він… Бо у нього в грудях була величезна дірка, а обличчя… Боже, воно було таким… страшним! І ще кров… Так багато крові! Я не думав, що в людині стільки крові! Це просто…

Я помітила, як він знову почав панікувати. Треба було терміново перемкнути його увагу.

— Ти бачив у квартирі ще когось?

— Та хто б там ще був?! Я тільки-но побачив його на підлозі, одразу драпонув! — випалив він і витріщився на мене. — Ти думаєш, там був ще хтось?

— А хтозна. Ми ж не знаємо, хто і за що його прибив. Ну, якщо це не ти.

— Збожеволіла?! — зарепетував він.