Читати книгу - "Пробудження Лол В. Штайн"

Я вигадую, я бачу.

Вона починає відчувати літню задуху, лише коли він робить додатковий до цієї ходи жест, коли він проводить рукою по волоссю, коли він запалює цигарку, і особливо, коли він дивиться на жінок, що проходять повз нього. Тоді Лол здається, що вона більше не має сили йти за ним, і в той же час вона продовжує це робити, переслідувати цього чоловіка з-поміж чоловіків С. Тахла.

Лол знала, куди веде цей бульвар, повз кілька садиб, розташованих на площі, повз робочий квартал, відокремлений від основної частини міста, де знаходиться кінотеатр, кілька барів.

Я вигадую.

На такій відстані він навіть не може почути її кроки по тротуару.

На ній її пласка й тиха взуванка, яку вона надягає для прогулянок. Проте вона вживає додаткового заходу безпеки — знімає свого берета.

Коли він зупиняється на площі, якою закінчується бульвар, вона знімає свого сірого плаща. Вона одягнена в темно-синє, жінка, яку він усе ще не бачить.

Він спинився біля автобусної зупинки. Там було багато людей, набагато більше, ніж у місті.

Тоді Лол обходить площу і стає коло автобусної зупинки навпроти.

Вже й сонце зникло і майже торкалося верхівок дахів.

Він запалив цигарку, зробив кілька кроків уздовж і впоперек з одного і з іншого боку знаку. Поглянув на годинника, побачив, що іще не час, почекав, Лол здалося, що він пробіг очима по всьому просторі навколо неї.

Там були і жінки, у безладній юрмі вони чекали на автобус, перетинали площу, проходили повз зупинку. Жодна з них не могла уникнути його погляду, вигадувала Лол, жодна з них, яка б могла, принагідно, припасти йому до смаку, або, у крайньому разі, припасти до смаку комусь іншому, а не йому, чому б ні? Він не минав жодної спідниці, йому вільно дихалося, там, у натовпі, перед цим побаченням, яким він ласував наперед, яке було близьким, на відстані руки, беручи, уявляючи, що володіє протягом кількох секунд, потім відкидаючи жінок, залишаючись у жалобі по всіх, по кожній, по одній єдиній, по тій, яка ще не існувала, але яка могла би змусити його відчути в останню хвилину нестачу тієї, серед тисячі, яка мала прийти, прийти до Лол В. Штайн і яку Лол В. Штайн чекала разом із ним.

* * *

Вона насправді приїхала, вона зійшла з автобуса, переповненого людьми, які з приходом вечора верталися по домівках.

Як тільки вона прямує до нього, зі своїм дуже повільним, дуже м’яким гойданням стегон, яке перетворює кожну мить її ходи на об’єкт пестливих її лестощів самій собі, потайливих і нескінченних, щойно показується чорна маса цього імлистого, легкого та сухого волосся, під якою — дуже маленьке, трикутне личко, біле, яке ніби захопили величезні очі, дуже світлі, серйозність яких скорботна через невимовні докори сумління, через те, що вона носить це тіло перелюбу, Лол зізнається собі, що впізнала Татіану Карл. Отже, тільки й думає вона, вже тижнями це ім’я відчувається то тут, то там, десь удалині, і ось ім’я її вже тут: Татіана Карл.

Вона була вдягнена скромно, у чорний костюм спортивного стилю. Але її волосся було дуже старанно зачесане, заколоте сірою квіткою, підійняте золотими гребенями, було видно, що вона доклала всіх зусиль, щоб закріпити в нетривку зачіску цю довгу та густу чорну завісу, яка, обрамлюючи обличчя, відтіняла ясний погляд її очей, робила його більш широким і ще більш засмученим. І це все, до чого мав доторкнутися лише один погляд, що не можна було без загрози руйнації залишити на вітрі, вона — Лол це вгадує — ув'язнила під темною вуалеткою, щоб в одну мить він став єдиним, хто порушить та зруйнує чарівну простоту цього всього; один жест — і вона купатиметься у водоспаді свого волосся, про яке Лол раптом згадала і яке вона знову побачила, таке осяйне, і ніяк не пов’язане з цією жінкою. Про неї говорили тоді, що вона буде змушена одного дня обрізати його, це волосся, воно її втомлювало, її плечі могли зігнутися під його вагою, воно могло спотворити її своєю масою, надто великою для її таких великих очей, для її обличчя, такого витонченого, у якому так мало плоті. Татіана Карл не обрізала своє волосся, вона ніби виграла, побившись якось об заклад, можливість мати його надто багато.

Чи стала вона таким чином Татіаною, у цей день? Чи, може, трохи, чи й зовсім навпаки? Їй траплялося також мати розпущене волосся на спині, носити світлі сукні. Я вже не пам’ятаю.

Вони обмінялися кількома словами й пішли тим самим бульваром, далі за передмістя.

Вони йшли на відстані кроку одне від одного. Вони дуже мало говорили.

Я гадаю, що бачу те, що мала бачити Лол В. Штайн.

Між ними є вражаюча узгодженість, яка не походить від взаємного знання, але якраз навпаки, від нехтування таким. Вони мають однаковий вираз мовчазного потрясіння, жаху, глибокої байдужості. Вони йдуть швидше, наближаючись. Лол В. Штайн підстерігає, виношує їх у собі, сама вибудовує їх, цих коханців. Їхня хода не ошукає її. Вони не кохають одне одного. Що це означає для неї? Інші обов’язково сказали б щось одне. Принаймні. Вона — сказала б інше. Але вона не говорить. Інший зв’язок тримає їх укупі, інші пута, які не є ні почуттям, ні щастям, йдеться про інше, щось, що не приносить ні болю, ні радості. Вони не щасливі, вони й не нещасні. Їхній зв’язок створено з нечутливості, у такий спосіб, що є для них спільним і який раз по раз їх лякає, адже будь-яка симпатія з нього є вигнаною. Вони разом, поїзди, які проходять одне повз одного на дуже близькій відстані, навколо них однаковий тілесний та рослинний пейзаж, вони бачать його, вони в тому не єдині. З ними можна укласти угоду. Вони протилежними шляхами прийшли до такого самого результату, що й Лол В. Штайн, вони — через зроблене, сказане, намагання, помилки, через те, що йшли і поверталися, брехали, програвали, вигравали, йшли вперед, знов поверталися, а вона, Лол — через ніщо.

Тепер є місце, яке слід зайняти, те, яке їй не вдалося здобути в Т. Біч тоді, десять років тому. Де? Вона не варта цього оперного місця в Т. Біч. Яке? Потрібно