Читати книгу - "Коли музика замовкає, Axolotl"

Алісія закочує очі й намагається обійти її, але Камілла не відступає.

— Ти бачила, як він на тебе дивився? Як тримав? Це було більше, ніж просто хореографія.

— Це просто професійна робота, — рубає Алісія, схрещуючи руки на грудях.

Камілла робить дуже скептичне обличчя.

— Ага, а я – королева Англії.

Алісія пирхає, але швидко повертає собі серйозний вираз.

— Просто забий, гаразд? Це нічого не означає. Ми співпрацюємо, і це все.

Камілла примружується.

— От чесно, іноді мені здається, що ти сама собі гірший ворог. Ну от скажи – чого ти боїшся?

— Я нічого не боюся!

— Ага, тому що ти завжди тікаєш від речей, які "нічого не значать", — Камілла зводить брову.

Алісія стискає щелепи, але нічого не відповідає.

— Ох, дівчинко, у вас з Габріелем така любов, що я боюся за весь цей проєкт. Хтось один з вас не витримає першим.

— Помиляєшся, Камілло, — тихо, але впевнено каже Алісія.

Вона обходить подругу і йде вперед.

Камілла проводить її поглядом, усміхаючись самими куточками губ.

— Ну-ну… Подивимося.

***

— Ну ж бо, музичний генію, не кажи, що ти взагалі не вмієш рухатися! — сміється Алісія, спостерігаючи, як Габріель намагається повторити її рухи.

Він зупиняється, невдоволено зітхає й розводить руками.

— Я ж казав, що краще залишусь на своєму місці за інструментом. Там мої ноги в безпеці.

Алісія хитає головою й підходить ближче.

— Габріелю, танець – це не просто рухи, це відчуття. А ти зараз рухаєшся, як робот, який намагається зрозуміти, що таке ритм.

Він прищурюється.

— Це щось між компліментом і жорстокою критикою, чи не так?

— Якщо допоможе, то так.

Вона бере його за зап’ястя й кладе його руку собі на талію.

— Дозволь мені вести. Відпусти контроль. Відчуй музику.

Він ковтає, ніби вагається, а потім все ж дозволяє їй керувати рухами. Вона притягує його ближче, їхні кроки стають плавнішими, синхроннішими.

— Не так вже й погано, правда? — запитує вона, вдивляючись у його очі.

Габріель усміхається куточками губ.

— Залежить від того, ти про танець чи про цей момент?

Алісія коротко видихає, намагаючись не показати, що її серце зараз просто вибухне.

— Все треба репетирувати, навіть це, — він стискає її трохи сильніше, змушуючи її зіткнутися з ним поглядом.

Її щоки спалахують, але вона ховає це за професійним тоном.

— Менше говори, більше танцюй.

Проте їй добре чути, як сильно калатає її власне серце.

***

Команда сиділа за довгим столом у затишному кафе, обговорюючи останні деталі майбутнього виступу. Атмосфера була легкою, всі жартували, ділилися ідеями, але між Алісією і Габріелем напруга відчувалася майже фізично.

Габріель сидів на одному кінці столу, Алісія – на іншому, ніби хтось силою розсадив їх подалі один від одного.

Даміан підняв брову й, витягнувши ложку з кави, розтягнуто промовив:

— Так дивно, що ви не сіли разом.

Камілла відклала чашку й, ховаючи посмішку, додала:

— Ой, та не тисни на них, вони ж просто грають у “мені все одно”.

Алісія навіть не підняла погляду від меню. Вона холодно відрубала:

— Я не граю. Я справді байдужа.

Габріель відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Його губи ледь помітно смикнулися в усмішці.

— Ти забула додати “майже”.

Алісія нарешті підняла очі, зустрічаючи його впевнений погляд. Її губи стиснулися в тонку лінію.

— Не переоцінюй свою важливість.

— О, я не переоцінюю. Просто добре знаю, як ти злишся, коли тобі не байдуже.

Камілла прикрила рот рукою, намагаючись стримати сміх. Даміан театрально відкинувся на стільці.

— О, я відчуваю, що зараз буде весело.

Лукас, який досі мовчки слухав, зітхнув і відсьорбнув кави.

— Якщо ви закінчили передавати один одному електричні розряди, може, все ж повернемося до обговорення виступу?

Алісія відвернулася, роблячи вигляд, що повністю занурена у вибір напою. Габріель жартівливо підморгнув Каміллі, а та штовхнула Лукаса ліктем і прошепотіла:

— Знаєш, здається, наша ставка зіграє швидше, ніж ми думали.

Нічне місто виблискувало сотнями вогнів, відбиваючись у мокрому асфальті після недавнього дощу. Алісія йшла швидким кроком уздовж вузької вулиці, загорнувшись у тонку куртку. Її пальці стискали ремінець сумки, ніби це могло допомогти впоратися з бурею емоцій, що вирувала всередині.

Вона була впевнена, що студія вже порожня, що всі давно розійшлися. Але коли вона завернула за ріг, побачила, як у тьмяному світлі вивіски стоїть знайома фігура.

Габріель.

Він сперся плечем об стіну, склавши руки на грудях, ніби чекав її. Його темне волосся було трохи скуйовджене, погляд уважний, пронизливий.

— Ти дійсно віриш, що між нами все закінчено? — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася напруга.

Алісія різко зупинилася. Її серце зробило болісний кульбіт, але вона не дозволила собі видати жодної емоції.

— Це більше не має значення. — Вона опустила очі, зробивши вигляд, що її цікавлять темні калюжі під ногами.

Габріель зітхнув і зробив крок до неї.

— Якби це не мало значення, ти б зараз не тікала.

Алісія стиснула щелепи. Вона дійсно хотіла втекти — піти, не слухати його, не відчувати цей знайомий погляд, що проникав їй під шкіру.

— Я не тікаю.

— Ні? Тоді чому ти навіть не можеш подивитися на мене?

Його голос став тихішим, але теплішим, небезпечнішим. Алісія змусила себе підняти голову. Їхні погляди зустрілися.

І тут вона зрозуміла, що втекти вже не вийде.

***

Алісія сиділа на ліжку у своїй маленькій квартирі, стискаючи телефон у руках. Її пальці зависли над екраном – вона хотіла написати йому, пояснити все, але слова застрягали в голові.