Читати книгу - "Дзеркало , BOLOT"

Темрява не була порожнечею. Вона була структурою. Спокійною, майже м’якою. Артем не прокинувся — він просто зрозумів, що вже не спить. І що ніщо навколо не мало форми. Тільки відчуття.

Його не боліло. Не тягнуло, не нило, не стискало. Але щось було. Немов він доторкнувся до думки, яка не була його. А вона — до нього.

Перед ним не було світла. Але з’явилась присутність. Вона не говорила. Вона читала. Не вголос. Не в себе. А в нього.

> "Душа. Артем. Доброволець. Сектор 30. Позивний — Адвокат. Служба — 3 роки. Мотив — захист. Відношення до влади — недовіра. Рівень віри — нестабільний. Спогади — збережено. Емпатія — не втрачена."

Це не був голос. Це була відсторонена фіксація. Констатація. Хтось — або щось — функціонував не як суддя, а як той, хто зберігає.

Артем не міг рухатись. Але відчував — хтось взаємодіє з ним. Не боляче. Але холодно. Як об’єктивний погляд. Він намагався говорити — нічого. Лише думка. І вона відбилась назад.

— Хто ти? — подумав він. Вперше.

Пауза. Легка, мов завислий момент. Потім:

> "Я — носій. Я зберігаю. Я не вибираю. Я — архів."

— Ти не людина.

> "Я не був створений любити. І не був створений карати. Я лише пам’ятаю."

Але щось змінилось. Зчитування зупинилось. Наче хтось уперше за всю історію натиснув “пауза”.

> "Відхилення. Душа нестандартна. Відображення — не завершено. Імпульс — зафіксовано."

І тоді згустилась форма. Вперше. Не як механізм. Як — відповідь.

> "Мене звали Астаротом."

Артем здригнувся. Страх миттєво охопив усе. Цим ім’ям лякали в дитинстві, ним шепотіли в церкві. Демон. Один із найстрашніших. Один із князів зла. Один із тих, хто знищує душі.

— Що… що ти таке?..

> "Те, що ви називали злом — це було зручно. Я — не демон. І не ангел. Я — пам’ять. Усе, що люди сховали. І назвали ім’ям, щоб боятись, а не бачити."

Артем мовчав. Страх не зникав. Але ставав іншим. Глибшим. Небезпечнішим.

> "Ти питав, чому. Тому що ти зберіг. Біль. Пам’ять. Людяність. Не як символ. Як тягар. І цього вистачило, щоб я — мовчазний — відчув."

Пауза. Але вже не чужа. Жива.

> "Тепер ми — не окремі."

І злиття почалось. Не з волі. Не з примусу. З того, що один пам’ятав, а інший не зміг залишитись байдужим. І в темряві народилась присутність, яка не буде ані судити, ані рятувати. Лише — показувати.

> "Іди. Вони мають побачити, що забули."