Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

Моя кузина, моя невгамовна стихія, бувала у мене щодня. Її мініатюрність нітрохи не відповідала її енергії — вона була, мов вихор, який вривався у мою кімнату, змітаючи спокій та даруючи хаос емоцій.
— Мені потрібна нова мета! — заявила вона якось, зручно вмощуючись на моєму ліжку.
— І яку ж ти обрала цього разу?
— О, я тебе, точно не здивую! — Вона кокетливо підморгнула. — Мілорд Деян.
— Що?
— Так, мила, я подумала, що він чудово доповнить список моїх шанувальників!
— Але ж… — я спробувала заперечити, та вона не дала мені й слова вставити.
— Я вже розробила план! По-перше, він мусить побачити мою ніжку… випадковий рух, легкий нахил, і ось вона в променях сонця… По-друге, я залишуся з ним наодинці, щоб він не міг встояти перед моєю чарівністю… Ну і, звісно, момент, коли він мусить мене підтримати — буквально! Ох, ці сходи, які ж вони тільки небезпечні… Вона виглядала так мило і так кумедно.
Що я не витримала і розсміялася.
— І ти справді думаєш, що це спрацює?
— Не лише думаю, а знаю! — Вона зітхнула. — Хоча, якщо чесно, я більше переймаюся твоїми шанувальниками. Ти поводишся так, наче зовсім не розумієш своєї сили!
— Можливо, тому що я не хочу, щоб мене завойовували за розробленими планами, — відповіла я, ховаючи посмішку.
— Отож бо й воно! — Вона вказала на мене пальцем. — Тому тобою займуся я!
І з цього моменту я знала: спокій у моєму житті закінчився. Лейн завжди вміла бачити можливості там, де я бачила лише проблеми. І тепер вона взялася використовувати моє власне становище, щоб змінити правила гри.
Через тиждень Алекс від’їхав у володіння нашого батька, щоб вступити у спадок, а сер Гранольд, покидаючи маєток, запевнив мене, що невдовзі повернеться — адже, за його словами, мав тепер піклуватися про моє майбутнє. Дивно, але його слова викликали в мені не вдячність, а лише бажання, щоб цей момент настав якомога пізніше.
Я насолоджувалася тишею після бурхливих днів. Писала вірші, читала романи, довгі години гуляла алеями саду, спостерігаючи, як вечірнє сонце золотить верхівки дерев. Іноді цей спокій порушував вихор у вигляді моєї кузини або сестер Кровальдів, але я не скаржилася — навпаки, вони приносили у мої дні барви.
— Ти перетворюєшся на пустельницю, — заявила мені кузина, коли застала мене в саду з книгою.
— А що в цьому поганого?
— Те, що пустельниці не влаштовують розкішних балів! А я якраз подумала, що нам потрібен новий…
Я лише зітхнула, розуміючи, що мій відпочинок добігає кінця. Але чи справді я цього не хотіла? Можливо, на мене чекала нова пригода… можливо, навіть така, що змінить усе.
Та все якось непомітно змінилося з того моменту, як повернувся Сер Гранольд.

Він не робив нічого відкрито поганого, не висловлював жодних прямих претензій, не забороняв мені моїх звичних радощів… І все ж його присутність, важка, мов грозова хмара над квітучим садом, гнітила мене.
— Відтепер ми — родина, — сказав він якось під час вечері, коли срібні прибори м’яко дзвеніли об тонкий фарфор, а вогонь у каміні відкидав химерні тіні на стіни. — Родина має бути разом.
Я нічого не відповіла, тільки злегка стиснула келих. Разом… Так, але хіба не можна бути разом без відчуття, що тебе затискають у лещата?
З часом з'явився цікавий збіг – мої шанувальники все рідше навідувалися у ті місця, де ми всі разом проводили зустрічі. Запрошення на танці на балах ставали не такими численними, як раніше. І я почала замислюватися: чи не холодний, владний погляд сера Гранольда поволі відштовхує людей?
Я поділилася цими роздумами з кузиною під час одного з наших вечорів біля каміна.
— Тобі гріх жалітися, люба! — вона грайливо відкинулася на подушки. — Ти завжди в центрі уваги. Якщо не один чоловік, то інший… Чи тобі мало?
Я лише зітхнула.
— Не в цьому річ. Це… відчуття. Ніби невидима павутина, що поволі, день за днем, охоплює мене…
— Можливо, тобі просто здається?
— Хотіла б я в це вірити, — прошепотіла я, втупившись у полум'я.
А потім я почала помічати його погляди. Вони вже не були просто уважними — вони були липкими, настирливими, роздягали мене без слів. Він проводжав мене очима, коли я проходила повз, і в цих очах було щось таке, що змушувало мене стискати кулаки.
Перші дотики були майже непомітними — легке торкання моєї руки, ніби випадкове зіткнення наших пальців, покладена на плече долоня, коли ми виходили з карети. Але згодом вони стали частішими.
Одного разу, коли ми залишилися самі у вітальні, він підступив ближче, ніж було прийнято.
— У тебе розкішне волосся, — сказав він тихо, і його пальці торкнулися мого локона.
Я мимоволі здригнулася й відступила на крок.
— Сер, це не личить…
Він усміхнувся, але в цій усмішці було щось повзуче, щось, від чого в мене похололо всередині.
— Я лише захоплююся красою. Хіба це гріх?
Я стиснула пальці в кулаки. Ні, більше я цього не витримаю.
Рішення прийшло несподівано.
Одного ранку на моє ім'я надійшов лист. Його рукопис був мені знайомий і дорогий — моя наставниця зі шкільних років, мадам Делакруа, запрошувала мене до себе. Вона організовувала зустріч колишніх учениць, щоб представити нас Лорд - Канцлеру і висловлювала сподівання, що я зможу приїхати.
Я не вагалася жодної хвилини. І коли поділилася новиною з сестрами Кровальдів  їхні очі  загорілися захватом

— О, це просто неймовірно! — вигукнула Ліян, сплеснувши руками. — Уявляєш, мадам Делакруа особисто написала тобі!

— Це справжня честь, — підхопила Лес, схиливши голову на бік. — Вона ж така вибаглива у виборі своїх знайомств… Що вона написала?

Їхня зацікавленість була щирою, і я не могла не посміхнутися, відчуваючи, як ця новина зробила наш вечір ще жвавішим.

— Як чудово! — вигукнула Лес, коли я повідомила їм новину, що буду читати свої новели самому Лорд - Канцлеру. — Це ж буде справжній тріумф для тебе!
— Так, але… мені не подобається те, що ти їдеш сама, — зітхнула друга із близнючок, погладжуючи свою рукавичку.
— Це лише на кілька тижнів. А головне — я зможу трохи відпочити.