Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

Я  залишилася на самоті, щоб вдихнути нічну прохолоду та знову взяти себе в руки.

І тут — звук кроків. Тяжких, неквапливих, але невідворотних.

— Кейті?..

Я завмерла. У цьому зверненні бриніло все: шок, біль, нерозуміння і водночас... мрійливість.
Я повільно розвернулася й побачила його.

Сера Гранольда.
Він стояв, ніби вражений примарою. Його губи безглуздо ворушилися, намагаючись скластися у слова, але все, що видавали — це тремтливе беззвучне дихання. Його очі… Вони горіли — не від гніву чи радості, а від якогось божевільного, нездорового світла, що змусило мене відчути ледь помітний холодок вздовж хребта.
Кути його вуст сіпнулися, спотворюючи обличчя в криву усмішку. Не щиру, не радісну — радше судомну, схожу на ту, що з’являється у людей, які раптом зрозуміли: їхні найбільші примари ожили.
— Мегді… Це ти?.. — Голос його здригнувся, затремтів, і я знала: він не мене бачить зараз перед собою.
Якусь мить він вдивлявся в мене, неначе розриваючи час і простір, шукаючи в моїх рисах іншу жінку, давно мертву, але, мабуть, досі живу в його згадках.
— Ти… ти така… — Він закляк, а потім додав, майже шепочучи, як закоханий юнак, що зустрів привид своєї юності: — Яка ти стала прекрасна…
Я не хотіла цього чути.
— Сер Гранольд, — мій голос був холодним, мов лезо кинджала. — Вам не здається нечемним запізнюватися на власне свято?
Він здригнувся. Ніби я тільки-но вивела його з хворобливого трансу.
— Вибач мені… Просто… Твоя схожість… — він провів долонею по обличчю, наче намагаючись стерти власні думки. — Це збило мене з пантелику. Перенесло в минуле… У той момент, коли я вперше побачив твою матір…
Його голос наповнився гіркотою й чимось ще...
Я не дала йому продовжити.
— У нас свято, сер. Час виконувати обов’язки господарів. Розвернулась і пішла, не озираючись.
Щойно я ступила за поріг бальної зали, як мене підхопив Алекс і, не давши оговтатися, повів у вир знайомств. Десятки усмішок, шепіт вельмож, погляди, що ковзали по мені, ніби оцінюючи, наче я — рідкісний камінь, якому ще тільки належить знайти свою оправу. Кожна нова зустріч була витканою з гри слів, улесливих компліментів і багатозначних поглядів, які обіцяли або розваги, або інтригу. Танці змішували людей у вихорі рухів, зближаючи і розпалюючи іскри ще не висловлених почуттів.
Сім’я Кровальдів не давала вечору стати нудним. Їхні сестрички-близнючки, Ліян і Лес, ніби легковажні вогники, метушилися між гостями, постійно потрапляючи в курйозні ситуації. Але це їх зовсім не бентежило – навпаки, вони сміялися так щиро, що заражали всіх довкола своїми веселощами. Ось і зараз я спостерігала, як Лес вирішила перевірити свою майстерність у танці та, граційно закрутившись, зачепила коштовну вазу з трояндами, що стояла на різьбленому столику. Ваза, виконана з тонкої порцеляни, хитнулася, і, перш ніж хтось встиг її зловити, полетіла вниз. Усі присутні завмерли, очікуючи гучного тріску. Але саме в цю мить Ліян, що стояла поруч, спритно виставила ногу, і ваза замість того, щоб розбитися, м'яко покотилася по складках її сукні й зупинилася біля ніг одного з джентльменів.

Сестри синхронно зробили реверанс і невинно підняли очі на чоловіка.

— Ми лише хотіли перевірити міцність порцеляни, сер, — весело промовила Лес.

— І, здається, вона витримала випробування, — підхопила Ліян.

Зала вибухнула сміхом, а джентельмен, який уже готувався висловити обурення, лише зітхнув і махнув рукою. 

Поруч із ними, наче тінь, завжди був їхній брат Деян. Його худорлява постать і спокійна, мовчазна натура контрастували з невгамовною енергією сестер. Я ловила на собі його погляд – глибокий, проникливий, і щоразу, коли наші очі зустрічалися, мені здавалося, що він ніяковіє більше за мене. У ньому було щось особливе – в тих очах світилася така неземна доброта, що хотілося вдивлятися довше, розгадуючи таємниці його душі.
Сер Гранольд кілька разів підходив, щоб познайомити мене з людьми, яких вважав найбільш гідними уваги. Він супроводжував свою даму, жінку, в якій я несподівано впізнала відголоски образу своєї матері – такої, якою вона була ще до хвороби. Проте в цій жінці не було того полум’я, що колись палало в очах мами, і що жило в мені. Вона виглядала ніжною та покірною поруч із Гранольдом, немов коштовна прикраса, що доповнює його образ.Її усмішка була бездоганною, погляд — м'яким, рухи — вишуканими, ніби вона все життя готувалася до цієї ролі. Вона ловила його слова, погоджувалася з ледь помітним кивком, але чи була це справжня близькість душ, чи лише ретельно підібрана деталь у витонченій грі амбіцій, я не знала.

Вечір здавався чарівним, мов у казці. Вогні люстр віддзеркалювалися у кришталевих келихах, у дзеркалах з позолоченими рамками, у вишуканих прикрасах дам, змушуючи світло гратися в повітрі міріадами золотих відблисків. Музика струменіла крізь простір, немов чиясь невидима рука ткала з неї мереживо, сплітаючи долі, бажання, мрії. Я була частиною цієї казки – і одночасно спостерігачкою, що вловлює найтонші нотки атмосфери.
Але навіть серед натовпу, серед музики й голосів, я відчувала на собі його погляд. Погляд людини, яка побачила привид минулого й не знала, чи зрадіти, чи жахнутися.
Наступні дні після прийому в нашому маєтку ще вирувало життя. Джентльмени прибували з візитами – одні з офіційними справами до Алекса, інші для бесіди з сером Гранольдом. А до мене приїздили сестри Кровальдів, хоча іноді я не могла позбутися думки: чи справді вони навідуються до мене, чи їх тягне хтось інший? Та все ж їхня присутність приносила мені щиру радість. Вони, мов весняні подихи вітру, вливали в стіни маєтку дзвінкі голоси, легкі дотепи, невгамовний сміх.
— О, лише поглянь! — вигукнула Ліян, переступаючи поріг моєї кімнати, де я саме заглибилася у книгу. — Що за видовище! Наша леді в оточенні книг!
— І це замість того, щоб насолоджуватися життям? — підхопила Лес, кокетливо всміхаючись.
— Читання — це теж насолода, — відказала я, підводячи голову.
— Лише якщо це любовний роман, — Ліян хихикнула. — Але, гадаю, сьогодні тобі буде цікавіше за будь-яку книгу.
— І чому ж це?
— Бо до нас приєднається наш милий брат.
— Деян? — Я намагалася приховати зацікавлення, проте сестри, здається, вже все зрозуміли.
Він справді незабаром з’явився, і кожна наша розмова з ним була мов подорож у світ глибоких думок та тонкого гумору. Деян був не таким, як інші юнаки, що прагнули лише показної галантності та пустих компліментів. Його слова мали вагу, його погляди – глибину, а його душа, здавалося, була створена для того, щоб оберігати все живе довкола.
— Ви вірите, що кожна людина має своє призначення? — запитала я якось, коли ми прогулювалися алеєю, обсадженою старими липами.
— О, безсумнівно, — він зупинився, обережно торкаючись квітки, що розцвіла поміж густого листя. — Одні приходять у світ, щоб змінювати його, інші — щоб лише спостерігати.
— А ви? До кого ви належите?
— Хотів би вважати себе тим, хто змінює, — усміхнувся він, і ця усмішка була якоюсь невловимо сумною. — Але боюся, що я лише один із тих, хто намагається врятувати хоча б частинку цього світу від руйнування.
Я вдивлялася в нього, у цей погляд, сповнений неземної доброти, і відчувала, як у мені зароджується щось нове, ще неусвідомлене, але хвилююче…