Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Я звик бачити людей наскрізь.
За стільки років у бізнесі я навчився розрізняти фальш із першого погляду.
Усмішки, жести, слова — все для мене стало схемою. Прозорою і передбачуваною.

До цього вечора.

Я не хотів іти на цей банкет. Не люблю святкувань, де все крутиться навколо статусів і фальшивих тостів. Але мав показатися — приїхав із Києва, запустили новий проєкт, усі чекали, що я буду. Тож я був. Присутній фізично. Відсторонений — емоційно.

До того моменту, поки вона не з’явилася.

Я побачив її майже випадково — вона стояла поруч із блондинкою, яку впізнав як Марію Зозулю, одну з наших дизайнерок.
Вона не була найяскравішою жінкою в залі. Але в ній було щось інше.
Невимушеність. Справжність. Очі, в яких не було запрошення чи прохання — лише... глибина.

Я кілька разів ловив її погляд — не нав’язливо, не прямо, просто… перевіряв, чи це мені здалося.

А потім вона вийшла на балкон. І щось змусило мене піти слідом.

Я не планував знайомитися. Не планував нічого. Просто хотів подихати повітрям. Але замість цього — вдихнув її.

Розмова пішла сама собою. Легка. Жива. Без фільтрів.
Вона не намагалась сподобатися. Не намагалась справити враження.
І саме тому — справила.

Мені подобалась її чесність.
Мене вразила її тиха сила.
Я бачив у ній щось більше, ніж просто жінку на балконі.
Я побачив... душу.

І коли вона пішла, а я повернувся, — її вже не було.
Ні сліду, ні імені.

Тільки запах парфумів, який ще ледь тримався в повітрі. І дивна, несподівана порожнеча всередині.

Я пройшовся залою, наче випадково, озираючись. Мене впізнавали, посміхались, кивали. А я шукав її. Ту, що вже пішла.

Хто ти, жінко з правдивим поглядом?
І чому за ці десять хвилин ти стала частиною моїх думок?

Я звик планувати майбутнє. Але зараз уперше захотів повернутись у минуле.
Щоб ще раз подивитися в її очі. І хоч запитати ім’я.