Читати книгу - "Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас"

— А хто ще є? — обережно промовив Нік.

— Є Тіні, — сказав Юліан. — Це спостерігачі, які не взаємодіють з нами напряму. Вони живуть серед людей — як викладачі, журналісти, архіваріуси, шкільні вчителі чи навіть монахи. Вони лише передають знаки, коли час настає. Саме від них я отримав повідомлення про дивні зникнення поблизу Дністра. З того й почалося.

— І багато таких осередків? — поцікавився Віктор.

— Ми не рахуємо. Бо головне — не кількість. А Намір. Це ще одна категорія. Найрідкісніша. Ті, хто здатен діяти, коли всі інші чекають. Вони — як ініціатори хвилі. Але їх дуже мало, і вони з’являються лише в моменти розлому.

— І хтось із нас… — Белла зробила паузу. — Намір?

Юліан довго мовчав, перш ніж відповісти:

— Я не маю права казати. Це не я вирішую. Але хтось із вас уже почав діяти поза межами дозволеного. І це перший знак.

На столі замиготіла свічка. За вікном чувся глухий гуркіт, як від далекого потяга чи грому.

— Орден не має єдиного Архіву, — додав Юліан тихіше. — Він існує у вигляді збережених місць, зашифрованих книг, знаків у тканині простору. Ми розміщуємо пам’ять по світу, як краплі воску на холодному камені. І зараз вам доведеться розігріти одну з таких крапель.

— Де вона? — Гражина стисла пальцями келих.

—Незабаром дізнаєшся. 

Віктор поглянув на Гражину:

— Отже, таки доведеться їхати.

Але цього разу ніхто не сперечався.

— Вам не обов’язково їхати в Паланок, — спокійно мовив Юліан, поки всі ще сиділи за столом. — Архіфакт не прив’язаний до місця. Він прив’язаний до того, хто може з ним взаємодіяти.

Гражина злегка підняла брову.

— Хочеш сказати, що я зможу?

— Ти не просто зможеш, — Юліан нахилився вперед. — Ти вже робила це. Просто не усвідомлювала. Те, що ти бачила тоді, у сні, де не було часу, — це не марення. Це була тінь переходу. А твоє тіло... твоє тіло винесло тебе назад.

— Я провалююсь? — тихо спитала вона. — Як… шибайголова без мотузки?

— Ти — той, хто може пройти крізь шибку, не розбивши її, — відповів Юліан. — Спостерігати, не втручаючись. Поки що. І повертатися, поки тебе не викликали на повну. Ти ще не втрачаєш форми, Гражино. Це рідкісна межа. І її треба використати розумно.

Віктор мовчав, але Белла вже переводила погляд від одного до іншого:

— Потрібна тиша. І простір.

— Їдьте додому, — кивнув Юліан. — У ваших горах буде достатньо відстані між вами й тими, хто ще не готовий.

— А ти? — спитав Нік.

Юліан ковтнув вина, витер пальці серветкою і сказав:

— Я залишусь. У мене ще одна зустріч. Є професор, старий орієнталіст. Він не член Ордену, але знає значно більше, ніж сам готовий визнати. Працює в університеті на Франка. Його колекція рідкісна — там є амулет із Хіджазу, з вирізьбленим іменем, якого не можна писати чорнилом. І якщо збіги не брешуть, це ім’я вже звучало в записах, які зібрав наш... Нік.

— Я? — здивувався Нік.

— У тексті з Саккару. Під час останньої розкопки. Там теж згадувалась форма цього імені — перекручена, як ехо в печері. Тому саме ти, Нік, поїдеш туди. До Слаути. Я вже домовився: тебе зустрінуть. І поведуть до того, хто пам’ятає більше, ніж говорить.

— До ченця? — уточнив Нік.

— Так. Він бачив перетин. Багато років тому. І з тих пір мовчить про це. Але, можливо, тобі відкриє. Бо ти теж  "бачив", дещо.

Настала тиша. За вікном вулиця повільно набиралась сутінками, неоном і нічною байдужістю. За дверима хтось сміявся — чи то офіціанти, чи то інші відвідувачі. Але в кімнаті було ніби інше повітря — густіше.

— А після Чернівців? — спитав Віктор.

— Сегеда, — відповів Юліан. — Там кілька зустрічей. Один зі старих носіїв архівів уже в дорозі. І ще одна — в церкві святого Мартина. Настоятель там… особливий. Він носить сповіді, яких не записують. Одна з них про чорну жінку, яка заговорила до нього вночі й залишила слід на дзвоні.

— Чорна жінка, — прошепотіла Белла.

Юліан мовчки кивнув.

— Саме тому й не можна більше чекати. У кожного з нас — своя частина карти. Але тепер ми принаймні знаємо, що шукаємо.

Вони піднялись. Нік отримав адресу і слово, з яким треба звернутись до ченця. Юліан залишився . У той вечір він довго стояв на вулиці біля ресторану, поки всі роз’їхались. І довго дивився в бік будівлі університету, де вже горіло світло на третьому поверсі. Там, за склом, хтось перегортав сторінки дуже старої книги.