Читати книгу - "На межі , Джесі Скарлет"

Навіть вітер здавався обережнішим, наче не хотів потривожити їхню маленьку реальність — просту, безпечну, затишну. Джордан прийшов із чайником у руці, мовчки — ніби вже був частиною її дому, її повітря. І вона впустила його, не питаючи, чи надовго.

На кухні пахло ваніллю й м’ятою, її ковдра все ще лежала на дивані, а біля дверей — його пальто. Побутові деталі здавались тепер майже священними. Бо в цій звичності було щось неймовірно інтимне.

— Ти не холодна? — запитав він, дивлячись на її босі ноги.
— Ні. Зовсім. — вона усміхнулась. — Уперше за довгий час мені тепло.

Він сів поруч, але ближче, ніж завжди. Його коліно торкнулося її. Її подих злегка прискорився, але вона не відвелася. Їхні погляди зустрілись — не випадково. У його очах — прохання. Очікування. Потреба. У її — відповідь.

— Якщо я залишуся... — він сказав повільно, наче зважував кожне слово, — …я не зможу просто сидіти поруч.
— То не сиди, — прошепотіла вона.

Дотик був першим. Обережний, як подих. Його пальці торкнулись її щоки, наче боявся, що вона зникне. Але вона не зникла. Навпаки — вона схилилася до нього, дала дозвіл, прийняла його тепло.

Їхній перший поцілунок не був поспішним. Він був м’яким, уважним, трепетним. Джордан цілував її, як людина, яка заново вчиться жити. Її долоні ковзнули по його шиї, вона відчула тремтіння його тіла — не від холоду, а від хвилювання. Це не було про пристрасть — це було про довіру.

Коли він зняв із неї светр, зробив це так повільно, ніби розгортав щось святе. Її шкіра була теплою, м’якою під його долонями. Вона тремтіла, але не від страху. Від того, що впускала його — по-справжньому. Вперше.

Вони повільно пересунулися в спальню, не розриваючи контакту. У ліжку все стало глибшим. Його губи ковзали по її шиї, плечах, животі. Вона вигиналась до нього, приймаючи кожен рух, кожен дотик — як молитву.

Коли вони злилися в одне, все навколо зникло. Світ став дуже простим: її подих, його стогін, шепіт і тепло. Ніяких зайвих слів, тільки ритм, тільки бажання, тільки правда — в кожному русі, кожному зітханні.

Після — тиша. Та, яка нічого не вимагала. Та, яка просто є.

Він тримав її, коли вона лежала на його грудях, і гладив її волосся. І коли вона заплющила очі, то знала: вперше за довгий час — не боїться ранку.

Перші промені сонця обережно пробивалися крізь напівприкриті штори, ніжно лоскотали шкіру, запрошуючи прокинутися. Джесі відчувала тепло його рук, що обіймали її ззаду, підтримували, мов захисний бар’єр від усіх страхів.

Вона повільно повернула голову і зустрілася поглядом із Джорданом — ще сонним, але безкрайньо щасливим. У його очах не було вже тіні сумніву чи страху. Лише… спокій.

— Добре спалося? — тихо запитав він, торкаючись губами її вуха.

— Краще, ніж могла сподіватися, — усміхнулася вона, відчуваючи, як її серце наповнюється ніжністю.

Вони лежали так, мов два уламки одного цілого, що нарешті зібралися докупи. Ніч навчила їх довіряти, а ранок — жити далі.

— Джесі, — почав Джордан, ніби збираючи слова, — я знаю, що це тільки початок. У мене ще багато тіней. Але з тобою… я хочу вірити, що зможу їх прогнати.

Вона обережно притиснула його руку до свого серця.

— Ми будемо робити це разом, — прошепотіла вона. — Крок за кроком. Без поспіху. І я вірю в нас.

Вони мовчки обмінялися усмішками — тими, що не потребують слів. У кімнаті пахло кавою, що ще готувалась у кухні, і легким запахом її волосся, що струмувало по подушці.

За вікном місто повільно прокидалося, але для них час ніби зупинився — у цьому світі було лише двоє, і їхнє нове життя, що починалося прямо зараз.